Агата Крісті - Немезида

— Чоловіки частіше бувають дальтоніками, ніж жінки, — сказала Джоана. — Це одна з тих властивостей, які пов’язані з різницею між статями, — додала вона з ерудованим виглядом. — Жінки лише передають її своїм чоловічим нащадкам.

— Ти так говориш, ніби це якась погана хвороба, — сказав Ем- лін Прайс. — Ну от, ми й прийшли.

— Схоже, ти навіть задоволений, що нас сюди викликали, — сказала Джоана, коли вони йшли нагору сходами.

— Мабуть, і справді. Я ніколи не був присутній на попередньому розслідуванні. А робити щось уперше завжди цікаво.

II

Доктор Стоукс був чоловіком середнього віку із сивим волоссям та в окулярах. Спершу зачитали свідчення поліції, потім оголосили результати медичного огляду з усіма технічними подробицями струсу мозку, що спричинив смерть. Місіс Сендбурн надала детальні відомості про автобусну екскурсію, про подорож, організовану і здійснену в той день, і розповіла подробиці того фатального випадку. Хоч міс Темпл і була вже немолода, сказала вона, проте вона ходила дуже енергійно та швидко. Їхня група йшла добре відомою широкою стежкою, яка обкручувалася навколо пагорба й вела до старої церкви, збудованої посеред цієї порослої вересом пустки за часів королеви Єлизавети, щоправда, згодом її не раз перебудовували. На сусідньому узвишші стоїть так званий Меморіал Бонавентури. Підійматися там досить круто, і люди, як правило, роблять це кожен у своєму темпі. Ті, хто молодший, нерідко вибігають наперед, досягаючи вершини набагато раніше, ніж інші. Люди старшого віку намагаються не поспішати. Сама вона зазвичай іде останньою, щоб у разі потреби запропонувати дуже стомленим людям повернути назад, якщо вони захочуть. Міс Темпл, згідно з її розповіддю, розмовляла з подружжям Батлерів. Хоч їй і було понад шістдесят років, її дещо дратувала їхня повільна хода, тож вона їх випередила, зникла за одним із поворотів і дуже швидко пішла вперед, як не раз робила й раніше. Вона була схильна втрачати терпець, чекаючи, поки супутники її наздоженуть, і воліла йти у власному темпі. Потім спереду почувся крик, і місіс Сендбурн та інші побігли вперед, завернули за поворот стежки й побачили, що міс Темпл лежить на землі. Вони відразу зрозуміли, що великий камінь зірвався зі схилу вище від них, де в землі стриміло ще кілька таких каменів, покотився вниз і вдарив міс Темпл, коли вона йшла стежкою. Несподіваний і трагічний нещасливий випадок.

— А у вас не виникло сумніву, що то був не просто нещасливий випадок?

— Та, власне, ні. Я не дуже собі уявляю, щоб це міг бути не просто нещасливий випадок.

— Ви нікого не бачили вгорі на схилі пагорба?

— Ні. Ми йшли головною стежкою, але, звісно, люди нерідко блукають по схилах навколо вершини. Проте того дня я нікого вгорі не бачила.

Наступною викликали Джоану Крофорд. З’ясувавши, як її звати та скільки їй років, доктор Стоукс запитав:

— Ви йшли окремо від головної групи?

— Атож, ми покинули стежку. Ми обходили пагорб трохи вище за схилом.

— Ви йшли не сама-одна?

— Ні, не сама-одна. Я йшла з містером Емліном Прайсом.

— А ще хтось із вами був?

— Ні. Ми розмовляли й милувалися квітами — там росла одна чи дві квітки. Вони здалися нам трохи незвичайними. Емлін захоплюється ботанікою.

— Ви зникли з поля зору головної групи?

— Вони часом нас бачили, а часом — ні. Вони йшли головною стежкою — тобто трохи нижче від нас.

— Ви бачили міс Темпл?

— Думаю, що так. Вона йшла попереду інших, і я, здається, побачила, як вона випередила їх і завернула на повороті стежки, після чого ми втратили її з виду, бо вона заховалася за виступом пагорба.

— Ви бачили когось угорі над собою, на схилі пагорба?

— Так. Саме в тому місці, де в землі стриміло чимало великих каменів. На схилі пагорба є така ділянка, де їх особливо багато.

— Справді, — сказав доктор Стоукс. — Я знаю, про яке місце ви говорите. Там стирчать великі уламки граніту. Люди називають їх Валахами, часом — Великими Валахами.

— Можливо, здалеку вони й справді здаються схожими на баранів, але ми були не так далеко від них.

— І ви побачили когось там, угорі?

— Так. Хтось був посеред тих каменів і нахилявся над ними.

— Ви думаєте, він їх розхитував?

— Атож. Саме так я подумала і здивувалася, навіщо він це робить. Він, як мені здалося, розхитував камінь, що стояв скраю, трохи осторонь від інших. Ті брили граніту такі великі й важкі, що зрушити їх із місця неможливо — так принаймні я думала. Але той камінь, який той чоловік (чи та жінка) намагався (чи намагалася) зіштовхнути, розхитувався, мовби крісло-гойдалка.

— Спершу ви сказали він, а тепер кажете «той чоловік або та жінка», міс Крофорд. То хто, ви думаєте, там був?

— Спершу я подумала, що то був чоловік, але потім мене взяли сумніви. Я напевне можу тільки стверджувати, що та людина була в штанях і в пуловері, то був чоловічий пуловер із високим відкладним коміром.

— А якого кольору був той пуловер?

— Досить яскравий, у чорну й червону клітинку. На голові в тієї особи був берет, із-під якого ззаду вибивалося довге волосся, схоже на волосся жінки, але воно могло належати й чоловікові.

— Безперечно, могло, — досить сухо зауважив доктор Стоукс. — Сьогодні досить важко упізнати чоловіка або жінку за їхнім волоссям. І що було далі? — запитав він.

— Далі, камінь посунувся вниз. Він перекотився через виступ скелі й почав набирати швидкість. Я сказала Емліну: «Ти знаєш, він скотиться до самого низу». Потім пролунав глухий звук удару й начебто людський крик десь унизу, але я подумала, що крик мені почувся.

— А потім?

— Потім ми трохи пробігли вперед, щоб завернути за ріг пагорба й подивитися, куди покотився камінь.

— І що ви побачили?

— Ми побачили внизу на стежці камінь, а під ним людське тіло. І побачили, як до каменя біжать люди, з-за рогу пагорба.

— Крик, який ви почули, належав міс Темпл?

— Думаю, що так. А може, то закричав хтось із тих людей, що вибігли з-за повороту. О, то було жахливе видовище!

— Так, у цьому немає сумніву. А що сталося з тією особою, яку ви бачили вгорі? З чоловіком чи жінкою в червоно-чорному пуловері? Та постать усе ще була поміж каменями?

— Не знаю. Я більше не дивилася вгору. Я дивилася лише вниз, туди, де стався нещасливий випадок, і побігла з’ясувати, чи тій людині не можна якось допомогти. Здається, я все-таки один раз поглянула вгору, але там уже