Роджер Желязни - Дев'ять Принців Амбера

падіння, звичайно, приверне стражника. Але до цього часу мене вже не буде в камері. Пара хороших ударів, і той квадрат, який я випилював, впаде назовні разом з замком. Тоді двері відкриються, і я стану обличчям до обличчя з озброєним стражником. Мені доведеться убити його.

Можливо, він буде занадто самовпевнений, знаючи, що я сліпий. З іншого боку, він буде трохи боятися, згадуючи ту битву, коли я йшов в Амбер. У будь-якому випадку він помре і тоді я буду озброєний. Я схопив себе лівою рукою за правий біцепс і напружив м'язи. Боже! Я ж весь висох! Як би там не було, в мені текла кров принців Амбера і я відчував, що навіть у цьому стані зможу вбити будь-яку звичайну людину. Можливо, я тільки тішив самого себе, але мені доведеться випробувати це на ділі.

Потім, якщо мені це вдасться, то ніщо не зупинить мене, з мечем в руці я доберуся до Лабіринту. Я пройду Лабіринт, а діставшись до центру, переміщуся в будь-яке Відображення, яке вважатиму за потрібне. Там я залічу рани і зберуся з силами, і на наступний раз не поступлю так необачно і не буду поспішати. Якщо навіть це займе у мене сто років, я все підготую як слід, на сто відсотків, перш ніж напасти на Амбер знову. Адже врешті-решт, формально я був тут королем. Хіба я не коронував сам себе в присутності всіх придворних перш, ніж це встиг зробити Ерік? Цієї лінії я і буду триматися, ідучи на війну за трон.

Якби тільки можна було піти в Відображення прямо з Амбера! Тоді не було б потреби возитися з Лабіринтом. Але Амбер — центр всього, і з нього не так то просто піти.

Приблизно через місяць руки повністю зажили і від грубої роботи на них утворилися жорстокі мозолі. Працюючи, я почув кроки стражника і швидко прибрав свій матрац, згорнувшись на ньому в дальньому кутку камери. Пролунав слабкий скрип, їжу підсунули під двері, і звук кроків затих в коридорі.

Я повернувся до дверей. Я знав, що буде на цьому підносі, не дивлячись: кусень запліснявілого хліба, кухоль води і шматок сиру, якщо мені пощастить. Я влаштував матрац зручніше, став на коліна і помацав зроблений отвір. Вже більше половини!

Потім я почув смішок.

Він пролунав звідкись позаду мене.

Я повернувся, хоч і не було потреби в очах, щоб зрозуміти, що в камері хтось є. Зліва біля стіни стояв чоловік і посміхався.

— Хто тут? — Запитав я, і голос мій пролунав дивно і хрипко.

Тому що це — перші слова, які я вимовив за довгий-довгий час.

— Втікач, — проговорив він, — Хоче втекти.

І знову почувся смішок.

— Як ви сюди потрапили?

— Пройшов.

— Але звідки? ЯК?

Я запалив сірник і зажмурився від нестерпної різі в очах. Але я не погасив вогонь.

Це була людина невеликого зросту. Дуже невеликого. Можна сказати, карлик. Менше п'яти футів зросту і з горбом. Борода і волосся у нього були такі ж довгі, як і в мене.

Єдиною рисою, яка розрізнялася через всю цю масу волосся, яке закривало майже все обличчя, був великий гачкуватий ніс, та ще майже чорні очі, які зараз дивно блищали при світлі сірника. У загальному ж…

— Дворкін! — Вигукнув я.

Він знову посміхнувся.

— Це моє ім'я. А яке твоє?

— Невже ви не впізнаєте мене, Дворкін?

Я запалив ще один сірник і підніс його до свого обличчя.

— Подивіться уважніше. Забудьте про бороду і волосся. Додайте сотню фунтів ваги. Ви ж намалювали мене зі всілякими деталями на декількох колодах карт.

— Корвін, — сказав він після деякого роздуму. — Я тебе пам'ятаю. Так, пам'ятаю.

— Я думав, що вас давно немає в живих.

— А я живий. Ось бачиш?

І з цими словами він зробив переді мною пірует.

— А як твій татусь? Давно ти його бачив? Це він засадив тебе сюди?

— Оберона більше немає, — відповів я, пропустивши його нешанобливість повз вуха. — У Амбері править мій брат Ерік, і я — його в'язень.

— Тоді я головніший за тебе, — похвалився він, — тому що я — в'язень самого Оберона.

— Ось як? Ніхто з нас не знав, що Батько заточив вас у темницю.

Я почув його схлипування.

— Так, — відповів він через деякий час, — він мені не довіряв.

— Чому?

— Я розповів йому, що придумав спосіб знищити Амбер. Я описав йому цей мій спосіб, і він звелів замкнути мене.

— Це було не дуже добре з його боку, — зауважив я.

— Знаю, — погодився він, — але він надав мені чудові кімнати і купу всякого матеріалу для роботи. Але через деякий час він перестав приходити відвідувати мене. Зазвичай він приводив із собою людей, які показували мені чорнильні плями і змушували розповідати про них всякі історії. Це було просто здорово, Але одного разу я розповів гостеві, який мені не сподобався, таку історію, що той перетворився на жабу. Король був дуже сердитий, коли я відмовився перетворити його назад, але пройшло так багато часу з тих пір, як я хоч з ким-небудь розмовляв, що я навіть погодився би зараз знову перетворити його назад в людину, якщо, звичайно, король цього ще хоче. Одного разу…

— Як ви потрапили сюди, в мою камеру? — Перебив я його.

— Але ж я вже сказав тобі. Просто прийшов.

— Крізь стіну? — ??

— Ну звичайно ні. Крізь Відображення стіни.

— Ніхто не може ходити по Відображеннях в Амбері. В Амбері немає Відображень.

— Бачиш… я трохи схитрував, — зізнався він.

— Як?

— Я намалював нову Карту і пройшов крізь неї, щоб подивитися, що новенького з цього боку стіни. Ох ти!.. Я тільки що згадав, що не зможу потрапити без неї назад. Доведеться намалювати іншу. У тебе є що-небудь перекусити? І чим можна малювати? І на чому малюють?

— Візьміть шматок хліба, — сказав я йому, простягаючи свій убогий обід, — І шматок сиру за компанію.

— Спасибі тобі, добрий Корвін.

І він накинувся на хліб і сир так, ніби не їв цілу вічність, а потім випив всю мою воду без залишку.

— А тепер, якщо ти дасиш мені перо і шматок пергаменту, я повернуся до себе. Я хочу встигнути дочитати одну книгу. Приємно було поговорити з тобою. Шкода, що так вийшло з Еріком. Можливо, я ще навідаюсь до тебе, і ми ще побалакаємо. Якщо ти побачиш свого батька, будь ласка, передай йому, щоб він не сердився на мене за те, що я перетворив його людину в…

— У мене немає ні