Роджер Желязни - Дев'ять Принців Амбера

Так, саме в СВІТЛІ.

Праворуч від себе я виявив якісь смуги світла.

Спробуйте пригадати: я прокинувся в госпітальному ліжку і дізнався, що поправився занадто швидко. Ясно?

Я виліковувався швидше, ніж інші. Всі принци та принцеси Амбера мають цю властивість у більшій чи меншій мірі.

Я пережив чуму, я вижив в поході на Москву…

Я відновлююся швидше і краще, ніж хто б то не було з тих, кого я знаю.

Наполеон колись звернув на це увагу. Так само, як і генерал Жак Артур. З нервовими тканинами це стається трохи пізніше, ось і все.

Зір повертався до мене — ось що це значило — ця чудова пляма світла праворуч від мене!

Я виростив собі нові очі — сказали мені мої пальці. У мене це зайняло більше трьох років, але я це зробив. Це був той самий один шанс на мільйон, про який я згадував раніше, та сама здатність, якою добре не володів навіть Ерік, тому що сила у членів нашої сім'ї проявлялася різними шляхами. Я був повністю паралізований в результаті перелому хребта під час франко-прусських війн. Через два роки все пройшло. У мене була надія — дика, я це визнаю — що у мене вийде те, що й справді вийшло, що мені вдасться виростити нові очі, не дивлячись на те, що очниці були випалені. І я виявився правий. Зір повільно повертався до мене, очі повільно регенерували.

Скільки ж часу залишилося до наступної річниці коронації Еріка? Я перестав міряти камеру кроками. Серце забилося сильніше. Як тільки хто-небудь помітить, що в мене є очі, я тут же втрачу їх знову.

Отже, мені треба втекти з в'язниці, поки не прийде четверта річниця.

Але як?

До цих пір я не надавав великого значення втечі, і тому не думав про неї, бо якби я навіть знайшов спосіб вибратися з камери, мені ніколи не вдалося б вийти з Амбера і навіть з палацу — без очей і без допомоги, якої мені ні від кого було чекати.

Тепер же…

Двері в мою камеру були важкі, великі, оббиті міддю, з крихітним загратованим квадратом приблизно на п'ятифутовій висоті, для того щоб подивитися, живий я чи вже помер, якщо, звичайно, комусь було до цього діло. Якби мені навіть вдалося висадити цю решітку, відразу було видно, що я не міг висунути руку настільки, щоб дістатися до замка. Внизу дверей були маленькі ворітця, через які подавалася їжа. Більше в цих дверях нічого не було. Петлі були або зовні, або між дверима і косяком, в цьому я не був упевнений. У будь-якому випадку, я не міг до них дістатися. Ні вікон, ні інших дверей не було.

Я був ще все одно що сліпий, тому що слабке світло проникало до мені тільки через загратоване віконце. До того ж я знав, що зір ще не повернувся до мене повністю. До цього було ще далеко. Та й з повним зором у моїй камері було б непроникно темно. Я знав це, тому що добре знав темниці Амбера.

Я закурив сигарету і знову став ходити по камері, думаючи про ті речі, які були в моєму розпорядженні з точки зору пристосування їх для втечі. У мене був одяг, матрац і скільки завгодно мокрої, затхлої соломи. У мене також були сірники, але я швидко відкинув думку про те, щоб підпалити солому і влаштувати пожежу. Я сумнівався, і не без підстав, що якщо я це зроблю, хтось прийде рятувати мене. Швидше за все, стражник підійде до дверей і посміється, якщо взагалі зволить підійти. У мене була ложка, яку я вкрав на попередньому банкеті. Я хотів спочатку стягнути ніж, але Джуліан зловив мене на місці злочину і вирвав його з моїх рук. Він, однак, не знав, що це була вже друга спроба. У черевик у мене вже була запхнута ложка.

Тільки от нащо вона могла мені знадобитися?

Я чув розповіді про в'язнів, які прокопують собі підземні ходи з камер найбезглуздішими предметами, як то: поясна пряжка (якої я не мав), в'язальний гачок тощо. Але у мене не було часу на подвиги графа Монте-Крісто. Я повинен був утекти протягом декількох місяців, інакше мої нові очі будуть знищені.

Двері, в основному, були зроблена з дерева. Дуб. Вони були обтягнуті чотирма металевими смугами. Одна смуга йшла по самому верху, інша — по низу, над ворітцями, в які просували їжу, а дві інші йшли зверху вниз, по обидві сторони від загратованого віконця в квадратний фут розміром. Двері відкривалися назовні і замок був зліва від мене. Пам'ять послужливо підказала мені, що товщина її два дюйми, і я пам'ятав, в якому приблизно місці знаходився замок, що і перевірив дослідним шляхом, налягаючи на двері і відчуваючи її напругу в потрібному місці. Я знав, що двері були також засунута на міцні засуви зовні, але про це можна було подумати і пізніше. Можливо, мені вдасться висунути засув, просунувши ручку ложки між краєм дверей і косяком.

Я присунув до дверей свій матрац, став на коліна і ручкою ложки окреслив квадрат в тому місці, де знаходився замок. Я працював до тих пір, поки рука не стала відвалюватися від втоми, напевно, кілька годин. Потім я поторкав пальцями поверхню дерева. Небагато, але ж це тільки початок. Я взяв ложку в ліву руку і продовжував працювати, поки і вона не оніміла.

Я жив надією, що скоро з'явиться Рейн. Я був упевнений, що мені вдасться вмовити його віддати мені кинджал, якщо я буду достатньо наполегливий. Однак він все не йшов, і я продовжував потихеньку знімати стружку з дерева.

Я працював день за днем, не покладаючи рук, поки не вгризся в дерево приблизно на півдюйма. При кожному наближенні стражника я прибирав матрац в дальній кут і лягав на нього спиною до дверей.

Коли він ішов, я відновлював роботу.

Потім мені довелося перервати приготування, яким болісним не було це зволікання. Хоча я і завертав руки в розірвану тканину одягу, вони все одно вкрилися водяними бульбашками, які весь час лопалися, і врешті-решт я стер їх до крові. Довелося зробити перерву, поки рани не зажили. Я вирішив присвятити час вимушеного відпочинку складання планів на майбутнє після того, як мені вдасться втекти.

Коли я прорубаю двері, то підніму засув. Шум від його