Станіслав Лем - Фіаско

безперервними викидами вулканів і газовими сполуками ціану, для спостереження Квінти «Гермес» послав шість орбітерів. Вони безперервно передавали результати спостереження, а ГОД складав з них детальний портрет Квінти.

Найзагадковішим був її радіошум. На великих материках без проявів фазової чи частотної модуляції працювало щонайменше кількасот потужних передавачів. Їхнім випромінюванням був хаотичний білий шум. Антени пощастило точно локалізувати: вони емітували спрямовано або ізотропне, так наче квінтяни вирішили закрити собі всі канали електромагнітного зв’язку — від найкоротших хвиль до кілометрових. Квінтяни могли користуватись виключно кабельним зв’язком, тоді навіщо їм був потрібен цей гігаватний шум?

Ще дивнішими — а «дивини» планети не мали меж — виявилися штучні супутники, їх було нараховано близько мільйона — на високих і низьких орбітах, на майже кругових і на еліптичних, з афеліями, що сягали далеко поза природний супутник Місяцв. Зонди «Гермеса» виявили також супутники поблизу себе, а декілька — всього за якихсь вісім-десять мільйонів кілометрів. Вони суттєво відрізнялись один від одного своїми розмірами й масою. Найбільші, очевидно, були порожнисті — мов роздуті у вакуумі некеровані аеростати. Частина Сплющилася після витоку газів. Через кожних кілька днів котрийсь із мертвих супутників зіштовхувався з крижаним кільцем, і тоді виникало ефектне видовище веселкових спалахів, оскільки сонячне проміння в хмарах кристалів льоду піддавалось дисперсії. Хмара, що виникла в такий спосіб, повільно розсіювалась у просторі. Зате деякі активні супутники, що рухалися по вимушених орбітах, вимагали постійної корекції курсу, інші у незбагненний спосіб змінювали свою форму, ніби величезні сувої металевої фольги, але ні ті, ні ті ніколи не зіштовхувалися з кільцем Квінти. Тривимірна голографічна карта супутників на перший погляд нагадувала величезний рій бджіл, шершнів та мікроскопічних мушок, який кружляв довкола планети. Це багатошарове скупчення не було хаосом. З самого початку в ньому вдалося побачити просту закономірність — супутники на близьких орбітах часто йшли парами або трійками, а інші, надто біля стаціонарного кола, яким небесні тіла рухаються синхронно з поверхнею планети, йшли від перигелію до афелію, мов у фігурах танцю.

У міру надходження даних вимірів ГОД створював систему координант — рід сферичної системи діаграм. Відрізнити «мертві» супутники від «живих», пасивно дрейфуючі від керованих чи самокерованих, виявилося дуже важко, оскільки це була проблема багатьох мікроскопічних мас, котрі рухаються в полі тяжіння великих мас Квінти, її Місяця і Сонця.

Нарешті, старанне обстеження виявило міріади уламків ракет та супутників, які часто падали на Сонце. Деякі з них мали форму тороїда, тобто кільця, з якого стирчали нитчасті шипи, найбільші з них, кружляючи між планетою та її Місяцем, виявляли певну активність. Шипи були дипольними антенами, і їхнє випромінювання, відфільтроване од шумового фону планети, вдалося відокремити як шум в ультракоротких позарадіохвилях. Частина цього шуму припадала на жорстке рентгенівське випромінювання, нездатне досягти поверхні Квінти, бо його поглинала атмосфера.

Щодень до маси одержаних даних ГОД долучав нову інформацію, й коли Накамура, Поласар, Ротмонт і Стіргард сушили собі голови над складним ребусом, пілоти, не втручаючись у наукові обговорення, мали вже власну думку: Квінта — планета інженерів, одержимих якоюсь манією, а ще точніше, SЕТІ вклав мільярди в те, щоб відкрити цю божевільну цивілізацію. Але й вони відчули в тому навіженстві певний метод. Можливо, там велася «радіовійна», доведена до цілковитого абсурду: сторони вже нічого не передають, а намагаються лише глушити одна одну.

Фізики силкувалися підтримати ГОДа найкарколомнішими гіпотезами. Можливо, жителі Квінти настільки принципово різняться від людей своєю анатомією й фізіологією, що образи й мову їм замінюють якісь інші, неакустичні, позазорові відчуття чи коди? Може, тактильні? Нюхові? Перцепційно пов’язані з тяжінням? Може, шум — це пересилання енергії, а не інформації? Може, інформація біжить по хвилеводах потоками, які не можна виявити астрофізичне? Може, не варто всіма способами фільтрувати це ніби безглузде електромагнітне ревіння, а провести принципову ревізію всієї аналітичної програми?

ГОД відповідав зі звичною бездушною терплячістю. Чимало знаючи про людські емоції, сам він не звідав жодної.

Якщо це — передача енергії, то повинні існувати приймальні системи, котрі б давали певний мінімум витоків або втрат, оскільки стопроцентна передача неможлива. Але на планеті не видно було жодних установок, здатних приймати відповідні потужності. Частина енергії, подолавши атмосферу, йшла до багатьох орбітерів. Але інші передавачі й інші орбітери заглушували те цільове випромінювання, до того ж у вельми ефективний спосіб. Складалось враження, мовби заговорив величезний натовп, причому говорили всі люди зразу й дедалі голосніше. Якби навіть кожен із них був мудрець, рівнодіюча утворювала б дикий хоровий вереск.

По-друге, коли б якісь лінії служили для зв’язку, вони при заповненні передавальних каналів могли б нагадувати білий шум, а квінтянський шум виявляв цікаву характеристику… Це не був «абсолютний хаос». Це була скорше рівнодіюча протибіжних випромінювань. Довжину хвилі кожний передавач витримував надзвичайно точно. Інші передавачі заглушували його або забивали шляхом змін у фазі амплітуди передавання.

ГОД наочно продемонстрував цей стан електромагнітних речей, пересунувши радіоспектри в оптичну сферу. Білу, спокійну повню планети змінило зображення різнобарвних коливань. Коли ГОД надав когерентним випромінювачам зеленого кольору, реле — білого, а контрвигіромінювачам — пурпурового, то диск Квінти зарябів од їхньої взаємодії. Розлитий пурпур огортав ретранслятори, рум’янячи їхню білину, і водночас туди вливалася зелень; виникала павутина кольорів, які розмазувалися; іноді один із них починав сильно контрастувати, і його відразу ж затирали.

Тим часом надійшла інформація від зондів, посланих на дистанційну розвідку Місяця Квінти. Два з п’яти загадково зникли в периселенії, не видимому з «Гермеса». За цю необережність Стіргард вичитав Гаррахові: той не послав услід за дозором резервний зонд, який дозволив би провадити постійний нагляд також у позамісячному просторі. Однак три зонди облетіли довкола природного супутника планети і, неспроможні пробити своїми сигналами гущу шумів, переслали одержані знімки лазерним кодом. Спершу інформацію було так стиснено, що один імпульс містив тисячу бітів у наносекунді.

Через неповну хвилину, протягом якої тривало випромінювання, ГОД доповів, що з апоселенію в бік патрульних зондів стартували три квінтянські орбітери, яких він досі не помічав, бо вони були надто маленькі. Виявити їх йому допомогло тепло їхніх двигунів, а також прискорення за ефектом Доплера. Ніщо не свідчило про те, що квінтяни вирішили перехопити земних дозорців. А втім, на це не вистачило б уже й часу, бо сліпучі цятки йшли на лобове зіткнення.

Командир наказав уникнути зіткнення. Отож дозір із трьох зондів пустив у хід свою бутафорію, плюючи перед собою великою кількістю металевої фольги та повітряних куль. Це не вплинуло на перехоплювачів, і тоді дозорці вистрелили хмару