Вольтер - Кандід

Він хотів говорити далі, але йому відібрало мову, скоро він побачив, що дівчата ніжно обіймають двох тих мавп і розливаються над ними слізьми, сповняючи повітря найтужливішими криками.

— Я ніколи не сподівався, що в них така добра душа, — сказав він зрештою Какамбо, але той відповів:

— Добре діло ви тут зробили, мій пане: ви забили коханців цих дівчат!

— Коханців! Чи може це бути? Ви глузуєте з мене, Какамбо! Як вам повірити?

— Любий мій пане, — відмовив Какамбо, — ви завжди всьому дивуєтесь; хіба це вже так дивно, що по деяких країнах мавпи користуються прихильністю в жінок? Вони ж на чверть люди, точнісінько, як я на чверть іспанець.

— Ох! — зітхнув Кандід. — Я пригадую, вчитель Панглос казав мені, що колись такі випадки траплялись і що від такого поєднання пішли фавни й сатири,[234] яких бачили великі люди давнини; але я все те вважав за байку.

— Ви маєте переконатись тепер, — сказав Какамбо, — що це правда, і ви бачите, як з цього користуються особи, що не дістали певного виховання. Єдине, чого я боюся, це щоб ці дами не наробили нам клопоту.

Ці поважні міркування спонукали Кандіда покинути луку і заглибитися в ліс. Там він повечеряв із Какамбо, і вони обидва заснули на моху, проклинаючи португальського інквізитора, губернатора Буенос-Айреса і барона. Прокинувшись, вони відчули, що не можуть ворухнутись. Причина була та, що вночі їх пов'язали личаковими мотузками тубільці-орейлони,[235] яким їх виказали двоє дівчат, їх оточувало з півсотні голісіньких орейлонів, озброєних стрілами, палицями та камінними сокирами; одні з них гріли великий казан, інші готували рожни, і всі кричали:

— Це єзуїт, єзуїт! Помстимось і попоїмо всмак! З'їмо єзуїта, з'їмо!

— Я ж вам казав, любий мій пане, — сумно скрикнув Какамбо, — що ці дівчата таки підведуть нас.

Кандід аж скрикнув, побачивши казан та рожни:

— Нас напевно засмажать або зварять. Ох, що сказав би вчитель Панглос, коли б побачив, яка є справжня незіпсута природа. Хай усе є добре, але я скажу, що жорстока то річ втратити Кунігунду і потрапити на рожен до орейлонів.

Какамбо не журився ніколи.

— Не вдавайтеся в розпуку, — сказав він зажуреному Кандідові, — я трохи розумію мову цього народу і поговорю з ними.

— Не забудьте, — сказав Кандід, — нагадати їм, яка то страшна нелюдськість варити людей і як мало в тому християнського.

— Панове, — сказав Какамбо, — ви сподіваєтесь сьогодні з'їсти єзуїта? Це дуже добре; немає нічого справедливішого, як саме так поводитись зі своїми ворогами. Справді, природне право навчає нас убивати свого ближнього, і так робиться по всій землі. Коли ми не користуємось правом їх їсти, то тільки тому, що маємо багато іншої їжі; але у вас немає такого достатку, і, певна річ, краще самому з'їсти свого ворога, ніж віддати крукам та ґавам здобутки своєї перемоги. Але, панове, ви ж не захочете їсти своїх приятелів. Ви гадаєте, що насадите на рожен єзуїта, а в дійсності засмажите свого оборонця, ворога ваших ворогів. Щодо мене, то я народився у вашій країні, а цей добродій, що його всі ви бачите, — це мій пан, і зовсім не єзуїт; він допіру забив єзуїта і надів його шкіру. Ось де причина вашої помилки. Щоб перевірити мої слова, візьміть оцю його рясу, підіть до першої застави землі los padres і розпитайте, чи не вбив мій пан єзуїтського офіцера. На це треба небагато часу; ви завсіди встигнете нас з'їсти, коли я збрехав. Але коли я сказав вам правду, то ви досить знаєтесь на принципах публічного права, на звичаях і законах і помилуєте нас.

Орейлони визнали цю промову за дуже розумну; вони вирядили двох старшин, щоб ті якнайшвидше допиталися правди. Депутати пильно виконали своє доручення і незабаром повернулися з добрими вістями. Орейлони розв'язали обох бранців, всяко їм догоджали, запропонували дівчат, дали їм харчів на дорогу і провели до кордону своєї держави, радісно вигукуючи:

— Він не єзуїт, не єзуїт!

Кандід не переставав дивуватися з причини свого звільнення.

— Який народ, — говорив він, — які люди! які звичаї! Коли б я не мав щастя проколоти наскрізь брата Кунігунди, то мене без жалю з'їли б. А зрештою, природа сама по собі добра, бо ці люди, замість з'їсти мене, зробили мені тисячу приємностей, як тільки довідались, що я не єзуїт.

Розділ сімнадцятий

Як Кандід і його слуга прибули до країни Ельдорадо[236] і що вони там побачили

Коли вони були вже на орейлонському кордоні, Какамбо сказав Кандідові:

— Ви бачите, ця півкуля аж ніяк не краща за нашу, послухайтесь мене, вернімось якнайшвидше до Європи.

— Як туди вернутись? — сказав Кандід. — І куди? Коли я поїду на батьківщину, там авари і болгари ріжуть усіх, кого стрінуть; коли я повернусь до Португалії, там мене спалять; коли ж ми лишимося в цій країні, ми кожну мить ризикуємо потрапити на рожен. Та й як зважусь я покинути ту частину світу, де живе Кунігунда?

— Їдьмо до Кайєни,[237] — сказав Какамбо, — ми там зустрінемо французів, що вештаються по всіх усюдах, вони допоможуть нам. Господь, може, зглянеться на нас.

До Кайєни добитися було не легко; вони приблизно знали, куди треба простувати, але скрізь були жахливі перепони: гори, ріки, безодні, розбійники, дикуни. Їхні коні подохли з утоми, харчі були спожиті, цілий місяць вони живились самими дикими овочами. Нарешті вони потрапили на берег невеликої річки, порослої кокосовими пальмами, що підтримали їм життя та надії.

Какамбо, що завжди давав не гірші, аніж стара, поради, мовив Кандідові:

— Іти нам уже не сила, попоходили ми доволі; я бачу порожній човник на річці, накидаймо в нього кокосових горіхів, сядьмо туди самі та й попливімо за водою. Річка завсіди веде до якоїсь залюдненої країни. Коли ми не знайдемо там чогось приємного, то принаймні побачимо щось нове.

— Попливімо, — сказав Кандід, — здаймось на волю провидіння!

Вони пропливли кілька льє між берегами — то квітучими, то пустинними, то положистими, то скелястими. Річка дедалі ширшала, нарешті вона зникла під склепінням жахливих скель, що зносились аж до неба. Наші мандрівники мали відвагу пуститися за хвилями під це склепіння. Стиснена в цьому просторі, річка понесла їх зі страшною хуткістю та ревом. Через двадцять чотири години вони знову побачили світло, але їхній човен потрошило об підводне каміння і вони мусили дряпатись по скелях аж ціле льє; нарешті вони побачили безмежний