Томас Манн - Будденброки

худа, покірлива Клотільда, яка мовчки поїдала все, що подавали на стіл. Консул обвів їх очима — у всіх повитягувані, заклопотані обличчя. Що сталося? Консул і сам був знервований і зажурений: на біржі панував неспокій, викликаний тим заплутаним шлезвіггольштінським конфліктом… А тут іще одна тривога висіла в повітрі. Згодом, коли Антон вийшов по м’ясну страву, консул довідався, що сталося в нього вдома. Тріна, кухарка Тріна, що досі вірно й щиро їм служила, раптом відверто збунтувалася. На превелике невдоволення пані Елізабет вона від деякого часу заприятелювала, чи, швидше, уклала якусь духовну спілку з помічником різника, і той вічно закривавлений тип, мабуть, згубно вплинув на розвиток її політичних поглядів. Коли сьогодні пані Елізабет зробила їй догану за невдалу підливу, вона вперлася в боки закасаними руками і заявила таке:

— Постривайте-но, пані, довго вже так не буде, скоро настане інший лад; тоді я сидітиму в шовках на канапі, а ви мені слугуватимете.

Певна річ, її негайно ж звільнено зі служби.

Консул похитав головою. Останнім часом у нього й самого багато що викликало тривогу. Щоправда, старші за віком вантажники і робітники з комор, досить розважні, не давали збити себе з пантелику, зате серед молодших то той, то інший своєю поведінкою засвідчував, що новий, бунтарський дух підступно закрадався й сюди… Навесні сталися вуличні заворушення, хоч уже був готовий проект нової конституції, що відповідала вимогам часу, — трохи згодом, незважаючи на опір Лебрехта Крегера та деяких інших упертих старих буркунів, декретом сенату їй надано силу державного закону. Вибрано народних представників, скликано парламент. Але спокою не було. Скрізь панував нелад. Кожен хотів по-своєму переглянути конституцію і виборче право, всі перелаялися. «Становий принцип!» — пропонували одні — до них належав і консул Йоганн Будденброк. «Загальне виборче право!» — вимагали інші, і серед них Гінріх Гагенштрем. Ще інші кричали: «Загальностанові вибори!» — і, мабуть, самі не розуміли як слід, що це означає. В повітрі носилися ще й такі ідеї, як скасування різниці між «громадянами міста» і просто «мешканцями», збільшення можливостей набувати громадянські права для нехристиян. Тож і не диво, що будденброківській Тріні заманулося сидіти в шовках на канапі! Ох, це ще не найгірше. Насувалися страшніші події, консул відчував цю загрозу…

Було перше жовтня сорок восьмого року, по синьому небу перебігали легенькі хмарки. Сонячне проміння пронизувало їх наскрізь, забарвлюючи в ясно-сріблястий колір. Воно вже не мало великої сили, тож у кімнаті з краєвидами за високими блискучими гратками каміна тріскотів вогонь.

Мала Клара, темно-русява дівчинка з трохи суворими очима, плела коло столика під вікном, Клотільда, також із плетивом, умостилася на канапі біля пані Елізабет. Хоч Клотільда Будденброк була не набагато старша за свою заміжню кузину — мала тільки двадцять один рік, — її довгобразе обличчя вже почало загострюватися, а гладенько зачесані коси, не русяві, а якісь тьмяно-попелясті, додавали останню рисочку до її образу старої панни. Клотільда була вдоволена цим і нічого не робила, щоб змінити свій вигляд. Може, вона відчувала потребу якнайшвидше постарітесь і якнайшвидше позбутися своїх сумнівів і надій. У неї не було ні шеляга за душею, тому вона знала, що в цілому світі не знайдеться нікого, хто б одружився з нею, і покірним поглядом зустрічала своє майбутнє, що нічого не обіцяло їй, крім животіння десь у маленькій кімнатці на пенсію, яку могутній дядько виклопоче їй у котромусь благодійному закладі для бідних дівчат із гарних родин.

Пані Елізабет перечитувала листи. Їх було два: в одному Тоні повідомляла, як добре росте й набирається сили мала Еріка, а в другому Христиан захоплено розповідав про лондонське життя-буття, щоправда, досить скупо згадуючи про свою працю в містера Річардсона… Пані Елізабет, що наближалася до середини п’ятого десятка, нарікала на гірку долю русявих жінок — ранню старість. Ніжний колір шкіри, що звичайно йде в парі з рудуватими косами, незважаючи на всі масті, у ці роки вже блякне, а самі коси невблаганно почали б сивіти, якби вона не мала рецепта одного паризького настою, що, слава богу, поки що помагав. Пані Елізабет твердо вирішила ніколи не бути сивою. Коли вже настій виявиться безсилим, вона носитиме перуку такого кольору, як були її коси замолоду… На самому вершечку її і досі ще майстерної зачіски був пришпилений шовковий бантик, облямований білим мереживом: перший початок чепчика, вірніше, легенький натяк на нього. Широка шовкова сукня спадала додолу великими згортками, пишні рукави були підшиті цупкою марлею. Як завжди, на зап’ястку подзенькували два золоті браслети. Була третя година пополудні.

Раптом з вулиці почулися вигуки, крик, якесь зухвале ревіння, свист, тупіт безлічі ніг по бруківці, гамір, що чимраз наближався й дужчав…

— Мамо, що це? — запитала Клара, визираючи крізь вікно в дзеркальце, прибите знадвору, щоб видно було вулицю внизу — Скільки людей!.. Що там сталося? Чого вони так радіють?

— Боже милий! — вигукнула пані Елізабет, кинула листи, схопилася і злякано підбігла до вікна. — Невже це… О господи, так, революція! Це народ…

Річ у тім, що в місті цілий день було неспокійно. Вранці на Брайтештрасе хтось розбив цеглиною вітрину торговця сукном Бентьєна, хоч бог його святий знає, який стосунок до високої політики мала Бентьєнова вітрина.

— Антоне! — тремтячим голосом гукнула пані Елізабет до їдальні, де служник складав столове срібло. — Антоне, піди вниз і замкни двері! Все позамикай! Там народ…

— Добре, пані, — відповів Антон. — Але чи безпечно мені туди йти? Я ж панський служник. Вони як побачать мою ліврею…

— Які лихі люди, — сумно й протягло мовила Клотільда, не відкладаючи свого плетива.

Тієї миті через ротонду в засклені двері ввійшов консул. Через одну руку він перекинув пальто, в другій тримав капелюха.

— Ти хочеш вийти з дому, Жане? — вжахнулася пані Елізабет.

— Так, люба, мені треба бути в громадській раді.

— Таж там народ, Жане, революція…

— Ах, боже милий, це не таке страшне, Бетсі… Все в руках господніх. Вони вже поминули наш дім. А я вийду задніми дверима…

— Жане, якщо ти любиш мене… Не наражайся на небезпеку, не залишай нас самих… Ох, я боюся, страх як боюся!

— Не хвилюйся так, люба, прошу тебе! Вони, трохи погаласують перед ратушею або на ринковому майдані і розійдуться… Може, місто втратить ще кілька шиб, оце й усе.

— Куди ж ти йдеш, Жане?

— До громадської ради. Я вже й так спізнився, затримали справи. Соромно було б сьогодні не з’явитися туди. Думаєш, твого батька втримає хто вдома? Хоч який він старий…

— Ну, то йди