Володимир Львович Єшкілєв - Фаренго. Ч. 2. Гніздо

не знаю, — в очах Маркова наче спалахнув вогник розуміння. — Ага, он воно що… А Борам таки мене здурив… — поліцейський гмикнув, приклав долоню до лівого ока, що почало нервово сіпатись, і запитав у рептилоїда: — Отже, ви хочете сказати, що майстер Тейсан був частиною секретної програми створення безсмертних істот?

— Бачите, як корисно іноді радитись із представниками іншої розумної раси, — на обличчі резидента виникла бездоганна посмішка позитивного героя із якої-небудь «симулячки для підлітків». — Корисно навіть за тої обставини, коли хвіст «грьобаного ящера» лежить десь у хвостосховищі.

Частина II

МЕДИТАЦІЯ У ЗАЛІ ПРЕДКІВ

1

Об’єкт «22» Служби Запобігання,

борт колишнього військового танкера DD507,

система зірки Хаябуса (HD 10647).

25 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Танкер із флотським класифікаційним індексом DD507 побудували ще до Смути. Коли його виряджали у перший рейс, командувач Четвертого флоту назвав танкер «Принцесою Памелою» на честь молодшої доньки тодішнього імператора Мелетина. Запрошена на урочисті проводи танкера, принцеса розбила традиційну пляшку шампанського на захисному кожусі його сидерального двигуна. Невдовзі Мелетина було вбито, посмертно затавровано як узурпатора, і назва втратила актуальність. Десять років танкер літав без назви, що не завадило членам команди «п’ятсот сьомого» перебувати на чолі списків найкращих пілотів та паливних операторів у системі Хаябуси. Нова доба для взірцевого корабля-заправника настала триста тридцять четвертого року, відколи він постійно супроводжував флагмана Четвертого флоту. Командування визнало за непристойне відсутність назви у корабля флагманського супроводу й невдовзі отримало августійший дозвіл назвати DD507 на честь колишнього командувача «Адміралом Целаріусом». Під цим ім’ям танкер достойно відслужив аж два експлуатаційні терміни і мав закінчити свою кар’єру на Тіронії, розрізаним та утилізованим згідно з діючими нормами Зоряного Флоту.

Але не така доля судилася «Адміралу Целаріусу». Старий танкер передали на баланс Службі Запобігання, після чого наказали про нього забути. А у секретних документах Джи Тау з того часу з’явився шифр «22», яким позначали окремо позиціонований секретний об’єкт, що належав до компетенції управління «А». Навіть найвищі офіцери Служби достеменно не знали, що саме криється за двома двійками шифру. Ходили чутки, що Джи Тау обзавелися секретною базою, де проводять заборонені досліди. Й ті з координаторів Служби, яким у документах траплялась комбінація «22», думали, що десь близ вічно бунтівної Тіронії управління «А» розташувало чи то фабрику для виробництва бойових суперклонів, чи то лабораторію з вирощування смертоносних вірусів.

Вони помилялись.

Насправді, ані суперклони, ані віруси не мали стосунку до зникнення старого зорельота. У неосяжному череві колишнього «Адмірала Целаріуса», захованого у пиловому поясі Хаябуси, обладнали одну із найсекретніших тюрем Імперії[40]. Це була єдина тюрма міжзоряної держави, спеціально призначена для утримання злочинців із надзвичайними фізичними та ментальними можливостями. На світанку свого правління імператор Туре Шактірі передбачив, що його боротьба з піфійськими жрицями буде довгою і виснажливою. Саме для негласного утримування впійманих агентів Піфії, що володіли телепатією і телекінезом, він наказав збудувати унікальну роботизовану тюрму. Згодом до ув’язнених телепатів додались інші вороги імператора, яких інтернували без санкції суду і з забороною спілкування із зовнішнім світом. Для подібних запобіжних заходів кращого місця, аніж об’єкт «22» годі було знайти. Відділений від усіх населених світів і міжзоряних трас мільярдами кілометрів космічної порожнечі, практично невидимий для очей, телескопів і сенсорів, колишній танкер, немов населений привидами зорельот-примара, кружляв віддаленою орбітою Хаябуси. Час від часу невеликі безпілотні скеґери доправляли до «двадцять другого» свіжих секретних в’язнів.

Персонал «двадцять другого» складався з кількох офіцерів-наглядачів, надійних і компетентних. Вони контролювали життя в’язнів, перебуваючи у віддаленому від тюремних камер та захищеному протиментальними екранами модулі. Решту обов’язків творці об’єкта поклали на кіборгів та роботизовані системи, чиї позитронні мізки не підвладні ані телепатам, ані менталікам. Камери для допитів тут також роботизували, а наглядачам заборонили втручатись у дії автоматики, якщо у цьому не виникало особливої потреби. Імена і прізвища в’язнів не оголошувались. Наглядачі знали їх лише за номерами.

Доки був живий Туре Шактірі, майже всі з двохсот сорока камер об’єкта «двадцять другого» мали мешканців. Процедури дізнання у ті часи проводились майже щотижня. Але після відсторонення від влади Дому Ойзеле новий монарх наказав звільнити усіх піфійок. Тюрма спорожніла, і лише кілька камер продовжували функціонувати у звичному режимі. В одній із них перебував в’язень із номером три тисячі вісімнадцять, про якого черговим офіцерам було відомо лише те, що він жіночої статі й не має виявленої здатності до телепатії.

Цим в’язнем була Фатіма Ферфакс. Якби хтось із знайомих побачив її тепер, він, мабуть, не відразу впізнав би ту життєрадісну дівчину з аристократичної родини, яка вважалась серед неодружених офіцерів Другого флоту ледь не найбажанішою партією, ту завзяту яхтсменку, камер-корнета з перспективою придворної кар’єри. Між м’якими сірими стінами екранованого від усіх видів випромінювання приміщення повільно вмирала жінка невизначеного віку, позбавлена імплантатів, комунікаторів, одягу, волосся, будь-якої інформації ззовні та гострих предметів. Двічі на день вона отримувала зі спеціального пристрою синтетичну їжу та воду, яку конденсували з випарів та випорожнень її власного тіла, очищували, мінералізували і знову давали їй пити. Інший пристрій час від часу здійснював тотальну епіляцію її тіла. Настільки тотальну, що жодна волосинка на ньому не мала змоги вирости довшою за міліметр. Постійне тьмяне світло зводило нанівець усі спроби Фатіми зорієнтуватись у часі, а всі її намагання до когось звернутись зустрічали незмінне мовчання і згасали у німій тиші. Вона рахувала час за прийомами їжі і знала, що від моменту ув’язнення пройшло вже кілька місяців.

Вона двічі намагалась вбити себе голодом, але кожного разу роботи починали годувати її примусово. Ця процедура мало чим відрізнялась від безжального ґвалтування, і ув’язнена номер три тисячі вісімнадцять облишила безнадійні спроби.

Допитували Фатіму ще на Кідронії. Коли її арештували, вона майже без примусу підтвердила всі звинувачення і розповіла дізнавачам Джи Тау все, про що ті її запитували. Передбачливий батько — суддя Ферфакс — пояснив їй, що у випадку арешту опиратись дізнавачам не варто. Витримати фармакологічні тортури і психозондування, казав їй батько, жодна людська психіка неспроможна, і краще зберегти здоров’я. Яке, передбачав суддя, за зміни політичних обставин ще може стати у нагоді. Єдине, чого він не зміг передбачити, так це хворобливої мстивості останнього монарха з Дому Ойзеле, котрий в останні місяці свого правління почав боятися власної тіні й шукати зрадників серед найближчого оточення. Перед тим як ув’язнити Ферфакса-батька в надрах об’єкта «22», йому показали