Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

але певен, що котрась із цих: Роклін, Роквуд, Блек-Рок, Рокасл чи Ньюкасл. Та хай як вона там звалась, нас прогнали трохи пішки, а потім посадовили до трамвая. Вагон був старосвітський, із сидіннями у всю довжину обабіч. Пасажирів попросили пересісти на один бік, а ми, страшенно брязкотячи ланцюгом, вмостилися на другий. Пригадую, як ми сиділи одні навпроти одних, і ще пригадую переляканий вираз жіночих облич; ці жінки, безперечно, мали нас за банколупів та засуджених убивць. Я спробував прибрати якнайлютішого вигляду, але той мій кайдановий товариш, невміру щасливий негр, одно, знай, закочував очі і, сміючись, усе товк своєї: «0 господи! 0 господи!»

Ми висіли з трамвая, ще пройшли пішки й опинились у канцелярії виправної тюрми округи Ері. Тут нас поза-реєстровували, і в тих списках і донині має бути котресь із моїх імен. І ще нам оголосили, що ми повинні залишити тут усі свої цінності: гроші, тютюн, сірники, кишенькові ножики й таке інше.

Мій новий товариш похитав до мене головою.

— Не лишите своїх речей тут, — їх конфіскують усередині,— застеріг службовець.

Та й на це мій товариш похитав головою. Вій щось ворожив руками, ховаючи їх поза чужі спини. (Наручні нам поскидано). Я придивився до нього й собі теж згорнув до хустинки все, що хотів пронести з собою. Ті клуночки обоє ми позапихали за пазуху. Я зауважив, що наші співв’язні, за винятком одного чи двох, не поздавали своєї мізерії тому конторникові. Вони сподівались пронести її якось, та їм бракувало мудрості мого товариша, бо вони не позагортали свій дріб’язок у клуночки.

Наші колишні конвоїри забрали наручні й ланцюг і подалися назад до Ніагара-Фолса, а нас під новим конвоєм повели до тюрми. Поки ми були ще в канцелярії, до нас прилучились інші партії новоприбулих в’язнів, так що тепер наша процесія налічувала душ сорок чи й п’ятдесят.

Знайте ж, о неув’язнені, що у великій тюрмі можливості для пересування так само обмежені, як була обмежена торгівля в середньовіччі. Коли потрапиш досередини, то своєю волею розгулювати там не будеш. Трохи не на кожнім кроці натикаєшся там на великі сталеві двері чи й ворота, які завжди під замком. Нас повели до перукарні, але дорогою ми кілька разів зупинялися, поки для нас відмикали двері. Так ми затримались у першому корпусі, куди ввійшли. Корпус — це не просто приміщення. Уявіть собі подовгастий цегляний куб на шість поверхів заввишки, де кожен поверх — це ряд камер, скажімо, по п’ятдесят в одному ряді — коротше, уявіть собі куб з велетенських стільників, поставте цей куб на землю й обведіть будівлею з дахом поверху та стінами зусібіч. Все це разом і творить один корпус у тюрмі округи Ері. А ще для повноти картини уявіть собі вузьку галерею зі сталевим поруччям на всю довжину кожного ряду камер, а в кінцях того подовгастого куба — системи вузьких протипожежних сталевих драбин, якими сполучені всі галереї.

Ми загаялись у першому корпусі, чекаючи, поки в’язничий відімкне двері. Тут і там снували стрижені наголо тюряжники в посмугованій одежі і з виголеними обличчями. Одного такого в’язня я помітив над нами на галереї третього ярусу. Він перехилився вперед, спершись долонями на поруччя, і начебто зовсім нас і не помічав. Здавалось, він просто ловить випорожні. Мій товариш потиху і якось особливо засичав. Той в’язень глипнув униз. Вони показали щось один одному на мигах. Потім у повітрі пролетів клуночок мого товариша. Той в’язень перехопив клуночок і блискавично сховав за пазуху, а сам далі стоїть і ловить випорожні. Мій товариш сказав мені зробити, як і він зробив. Я вибрав слушний момент, коли наглядач відвернувся спиною, і мій клуночок так само майнув за пазуху в’язневі нагорі.

За хвилину двері було відімкнено і ми посунули до перукарні. Тут теж поралися люди в арештантському смуговинні. Це були тюремні перукарі. І ще були там ванни, гаряча вода, мило і щітки-скребачки. Нам звеліли роздягтися і вимитись, щоб кожен потер спину сусідові,— примусова ця купіль була марною осторогою, бо в тюрмі аж кишіло від нужі. Після купелі нам дали кожному по парусиновому мішку на одяг.

— Одежу поскладайте, до мішків, — звелів наглядач. — Потай пронести всередину не вдасться нічого. На огляд мусите вишикуватись голими. Хто на тридцять діб чи менше, лишає при собі черевики та шлейки. Хто на більше — не лишає нічого.

Ця новина всіх ошелешила. Як то голому чоловікові приховати щось на огляді? Тільки ми з моїм товаришем чулися безпечно. Отут наші перукарі й заходилися. Вони шастали поміж новоприбульцями, люб’язно пропонували свої послуги: взяти на схов дорогоцінні пожитки, обіцяючи повернути їх пізніше, того ж дня. Ті перукарі, як їх послухати, були такі вже добродійники, аж нікуди. Люди зроду-віку не здавали так хутко на вазі, хіба що у випадку Фра Ліппо Ліпні[12]. Сірники, тютюн, цигарковий папір, люльки, ножики, монети — все це попливло за просторі пазухи перукарівських сорочок. Вони помітно порозбухали від тих надбань, але наглядачі вдавали, ніби нічого не помічають. Аби довго з тим не розводитись, одразу скажу, що не повернули вони ані гич. Навіть гадки не мали повертати понабиране. Вони вважали все те законним своїм набутком. То була цирульницька хаптура. В тій тюрмі, як я згодом довідався, було багато всякої хаптури; і мені теж судилося стати одним з халтурників завдяки своєму новому товаришеві.

В тій кімнаті було кілька стільців, і перукарі справувалися моторно. Ніколи ще в житті я не бачив таких швидких постригів та побриттів. Арештанти намилювалися самі, а перукарі голили їх у темпі один в’язень за хвилину. Постригти забирало трохи більше часу. За три хвилини пушок вісімнадцятилітнього парубка зішкребли мені з обличчя, а голова моя зробилася гладенька, наче більярдна куля, щойно поросла щетиною. Бороди й вуса так само, як і нашу одежу, — мов лизень позлизував. Повірте моєму слову, коли нас усіх упорали, ми стали чисто як галайстра мерзенних харцизяк. Доти мені й на думку не спадало, яка з нас була насправді страшенна негідь.

Потім нас, сорок чи п’ятдесят душ, вишикували гільцем-голісіньких, мов тих Кіплінгових героїв, що брали приступом Лунгтунгпен. Обшукувати нас було просто. Окрім самих нас, були ще тільки наші черевики. У двох чи трьох відчайних небораків, що не звірились перукарям, знайшли їхнє добро — тютюн, люльки, сірники, дрібні монети, — і все незагайно було сконфісковано. По цьому принесли нам новий одяг — здорові посмуговані сорочки, куртки та штани. Доти я