Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

— Тридцять діб, — вирік його честь і викликав чергового волоцюгу.

Викликаний підвівся.

— Волоцюзтво, ваша честь, — промовив бейліф, і його честь вирік:

— Тридцять діб.

Так воно і йшло, по п’ятнадцять секунд і по тридцять діб на кожного. Жорна правосуддя мололи без затину. Зважаючи на ранню годину, дуже можливо, що його честь ще не снідав і тому квапився.

Кров американця скипіла в моїх жилах. За плечима в мене було кілька поколінь американських предків. Одна із свобод, за які вони змагались і накладали головами, було право на суд присяжних. То була моя спадщина, скроплена й освячена їхньою кров’ю, вона перейшла від них до мене, отже, я мав стояти на своєму. Ну ж гаразд, погрозився я подумки. Нехай він лише дійде до мене!

І він дійшов до мене. Викликнув моє. прізвище, яке воно там не було, і я підвівся. Бейліф промовив: «Волоцюзтво, ваша честь», і я почав говорити. Та суддя почав говорити водночас, і сказав він: «Тридцять діб». Я запротестував, та в цю мить його честь саме викликав по списку наступну жертву. Його честь відірвався тільки, щоб кинути мені: «Замовч!» Бейліф живосилом посадив мене. А за мить наступний гобо дістав своїх тридцять діб і ще один ось-ось мав дістати свої.

Упоравши нас усіх по тридцять діб на брата, його честь перш ніж відпровадити нас, несподівано повернувся до візника з Локпорта — того єдиного чоловіка, якому дав висловитись.

— Чому ти покинув роботу? — поцікавився його честь.

Ну, а той візник уже пояснював, як робота його покинула, і запитання спантеличило його.

— Ваша честь, — почав він ошелешено, — та ж чи не смішно таке питати?

— Ще тридцять діб за те, що покинув роботу, — вирік його честь, і суд скінчився. Ось вам вислід: візник дістав разом шістдесят діб, а всі ми решта — по тридцять.

Нас повели вниз, замкнули й дали поснідати. Сніданок, як на в’язницю, був досить добрий, і кращого за весь наступний місяць мені їсти не траплялося.

Я був приголомшений. Оце так засуджують на судовій комедії, де мене позбавлено не тільки права на суд присяжних, але й права визнати себе винним чи невинним. І ще одне право, за яке боролись мої предки, свінуло мені в думці — габеас корпус[11]. Ну, я ж їм покажу! Та коли я зажадав адвоката, мене взяли на глузи. З габеас корпус було все гаразд, але який мені з того пожиток, коли я не мав змоги знестися ні з ким поза тюрмою? «Та все-таки я їм покажу. Не доки ж триматимуть мене тут. Нехай-но вийду. Отоді вони в мене поскачуть. Я трохи знаюся на законах і на своїх власних правах, і я виведу їхні зловживання на чисту воду». Перед очима в мене замаячили видива компенсацій за збитки та сенсаційних заголовків у газетах, аж тут нагодились тюремники і почали витурювати нас до головної канцелярії.

Полісмен клацнув мені на правому зап’ястку наручнем. (Ага, подумав я, ще одна наруга. Ну, стривайте, хай-но я вийду.) Другий наручень тої ж пари він начепив на лівий зап’ясток якогось негра. Це був вигончастий негр — понад шість футів зросту, такий високий, що коли ми стояли пліч-о-пліч, його рука трохи аж підтягувала мою. І ще він був найщасливіший і найобідраніший негр, що я будь-коли бачив.

В такий спосіб нас усіх наручнями забили в пари. Потім де не взявся блискучий нікельований ланцюг, його прошилено крізь ланки всіх наручнів і позамикано спереду й ззаду подвійної шеренги. Тепер ми всі були нанизані на одному ланцюзі. Подано команду рушати, і під охороною двох полісменів ми потягли вулицею. Нам із вигончастим негром дісталось почесне місце: ми очолювали процесію.

Після могильного мороку в’язниці сонце надворі сліпило очі. Ніколи не було воно мені таке любе, як тепер, заклинцьованому в брязкотливі ланці кайданникові. Я знав, що розлучаюся з ним на тридцять діб. Ми пройшли вулицями міста до залізничної станції під цікавими поглядами перехожих і особливо гурту туристів на веранді готелю.

Ланцюг провисав наослаб, і з превеликим грюкотом та дзенькотом ми порозсідалися по двоє на лавах вагона для курців. Хоч як я палав обуренням від заподіяної мені й моїм предкам кривди, практичності я мав досить, щоб не стратити голови зовсім. Все це було зовсім нове для мене. Тридцять днів таємниці чекало попереду, і я роззирався довкола за кимось, хто мав ключі до неї. Бо я вже довідався, що мені світить не миршава хурдига на яку сотню душ, а солідна виправна тюрма на кілька тисяч в’язнів із термінами від десяти діб до десяти років.

На лаві позад мене сидів прикутий до ланцюга присадкуватий, кремезний і дужий чоловік. Було йому десь так тридцять п’ять — сорок років. Я зважив його поглядом. В кутиках очей я вгледів у нього усміх, лагідність та гумор. Все інше виказувало в. ньому брутальну тварюку, вкрай неморальну, сповнену каламутних пристрастей і дикого шалу. Але ті кутики очей, той гумор і лагідність правдили його переді мною і робили прийнятним.

На ньому я й спинився. Я «приклепався» до нього. Поки мій кайдановий товариш, височенний негр, зі сміхами та хихами журився за якоюсь там пральнею, що її він неминуче втратить через арешт, а поїзд котився у бік Бафело, я розгомонівся з тим чолов’ягою на лаві позад мене. Його люлька була порожня. Я натоптав її своїм дорогоцінним тютюном — за одним разом на добрий десяток закруток. Та що там казати, чим довше ми з ним розмовляли, тим більше я впевнявся в своєму виборі, аж під кінець розділився з ним усім своїм тютюном.

А треба вам знати, що єство в мене якесь плинне, здатне ладитись із будь-якими формами життя й обговтуватись майже де завгодно. Я поклав собі конче пристати до цього чоловіка, хоч тоді й не уявляв, у якій великій пригоді це мені стане. Саме в тій тюрмі, куди нас везли, він ніколи не був, але відбував одне «коло», два, ба й п’ять по різних інших в’язницях («коло» означає рік) і набрався чималої мудрості. Ми з ним запанібратались куди твоє діло, і серце моє аж підскочило, як він застеріг, щоб я його тримався. Він звав мене «Джек», і я теж звав його «Джек».

Поїзд зупинився на станції миль за п’ять від Бафело, і ми всією вервечкою злізли. Не пригадую назви тої станції,