Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

перед мадемуазель д’Епоршвіль, як був у дитинстві перед Жільбертою. Відтоді як мені зоставалося тільки написати телеграму, телеграфістові — прийняти її, а найшвидшій мережі — передати, ціла Франція і Середземномор’я, ціла гульлива минувшина Роберова, поставлена на впізнання зустрінутої мною особи, ладні були прислужитися зародженню роману; я міг уже про нього не думати, бо все мало так чи інакше розв’язатися протягом двадцяти чотирьох годин. А давніше, коли мене приводила з Єлисейських Полів Франсуаза, я, кинутий на поталу безсилих жадань, не маючи доступу до практичних засобів цивілізації, любив, як дикун, і навіть, позбавлений свободи рухів, як квітка. Відтоді я був як у лихоманці; батькова вимога, аби я поїхав з ним на два дні, через що мені годі було піти до дукині, вкинула мене в таку лють і таку розпуку, що мусила втрутитися мати й умовила батька залишити мене в Парижі. Я потім довго не міг заспокоїтися, а тимчасом потяг до мадемуазель д’Епоршвіль Стокрот посилився зведеною між нами перешкодою, а також побоюванням, що вже нічого не вийде з тих годин візити до дукині Ґермантської, яким я радів безперервно, як чомусь, чого ніхто мене не здатний позбавити. За твердженням деяких філософів, навколишнього світу нема і наше життя — у нас самих. Хай би там як, кохання, коли воно лише зароджується, вражає тим, як мало важить реальність. Якби мене попросили намалювати з пам’яти портрет мадемуазель д’Епоршвіль, описати її або навіть упізнати на вулиці, я б тільки руками розвів. Я бачив її в профіль, коли вона йшла, і вона здавалася гарненькою, звичайною білявкою — більше нічого я не міг би про неї сказати. Але потяг, заклопотаність і смертельний страх, що я можу її не побачити, якщо батько забере мене з собою, у поєднанні з образом, якого, власне, я ще не знав, але якого було досить, аби справити на мене приємне враження — все це й було вже коханням. Вранці, після блаженної безсонної ночі, я одержав телеграму від Сен-Лу: «ДЕ Д’ОРЖВІЛЬ, ОРЖ — ЗБІЖЖЯ ЯК ЖИТО; ВІЛЬ ЯК МІСТО, МАЛЕНЬКА БІЛЯВКА, ТОВСТУЛЯ, ЗАРАЗ У ШВЕЙЦАРІЇ». Отже, то була не вона.

У цю мить ввійшла з поштою моя мати, недбало, наче заклопотана чимось іншим, поклала її мені на ліжко й одразу вийшла. При цьому на її лиці грала усмішка. Я знав хитрощі моєї любої неньки, знав, що на її виду можна все безпомильно прочитати, якщо взяти за ключ бажання догодити іншим. Я посміхнувся й подумав: «У пошті є щось цікаве для мене; мама прибрала байдужого, неуважного виразу, щоб мій подив був цілковитий і щоб не робити так, як ті, хто позбавляє нас половини втіхи, повідомляючи нам про неї». А вийшла вона одразу тому, аби я з самолюбства не приховував своєї радости і через це переживав її менш бурхливо. На порозі вона наткнулася на Франсуазу з телеграмою в руці. Вона змусила її відступити й потягла за собою, — розлючену, вражену і здивовану. Адже Франсуаза вважала, що її посада передбачає привілей входити

о будь-якій порі до моєї кімнати і зоставатися тут скільки заманеться. А проте здуміння і гнів миттю зникли з Франсуазиного обличчя, зігнані чорною, облесною посмішкою трансцедент-ного жалю і філософської іронії, липку рідину якої виділяло для загоєння рани її вражене почуття гідности. Щоб не почувати себе згордованою, вона гордувала нами. В її понятті ми були «панством», тобто вередунами, які не відзначаються великим розумом, і, щоб показати свою владу, люблять давати людям розумним, тобто челяді, різні безглузді доручення, такі, як кип’ятіння води під час епідемії, миття підлоги мокрою ганчіркою, або виставляти з кімнати саме тоді, як їм хочеться там стовбичити. Пошту мама поклала мені під самою рукою, щоб вона не впала на підлогу. Я відчув, що там самі газети. Певно, в одній із них була стаття якогось із моїх улюблених і рідко друкованих письменників — це й був би для мене сюрприз. Я підступив до вікна, розсунув щільні штори. День вставав блідий і туманний, але вгорі ясніло небо, рожеве, як о цій годині плита в кухні, якщо її розтопити. Цей вид сповнив мене надією і бажанням прокинутися після нічної подорожі на гірській станційці, де я бачив рожевощоку молочарку. Я розгорнув «Фіґаро». Яка нудьга! Перша стаття була названа так само, як моя стаття, яку я надіслав, але яка не з’являлася. Проте не тільки назва... прошу, ось кілька моїх фраз, слово в слово. Це вже занадто! Я пошлю протест. Я чув, як Франсуаза, обурена тим, що її прогнали з мого покою, бурчала: «Це вже чорт зна що! Дитятко народилося у мене на очах. Звісно, я не бачила, як мати народжувала його. Але коли я його побачила, він мав, щоб не збрехати, не більше п’яти рочків!» Але тут було не лише кілька слів, але все, мій власний підпис! Мою статтю надруковано! Однак мій розум, який, мабуть, почав уже підупадати і втомлюватися, ще й досі начебто не тямив, що це моя стаття; так старигани плуганяться й далі, навіть якщо це вже не потрібно, навіть якщо треба негайно відійти від несподіваної та ще й небезпечної перепони. І лише потому я взявся за поживу духовну, тобто почав читати газету, ще теплу з верстату і вогку від ранкової мли, бо на світанні її передають служницям, а ті приносять її своєму панові вкупі з кавою з молоком — чим не чудовий, одного печива, хліб, хлібина одна, але таких, як вона, десять тисяч, так, щоб була для кожного зосібна і щоб потрапила в оселі до всіх читачів.

Я тримав у руках не якесь число газети, а одне з десяти тисяч; це було не лише те, що написав я, це було те, що написав я, а читали всі. Аби добре уявити собі, що діється нині в інших оселях, я мав прочитати статтю не авторськими, а читацькими очима; я тримав у руках не лише те, що вийшло з-під мого пера, — це було писання у сприйнятті безлічі умів. Аби прочитати статтю, треба було перестати бути автором і перевтілитися в першого-ліпшого газетного читача. Тут усе на мені охололо: а чи помітить цю статтю неупереджений читач? Я недбало розгортаю газету, як це зробив би будь-хто інший, з такою міною, нібито мені не відомо, що мені пропонує ранкова газета, і квапливо шукаю насамперед світську хроніку чи політичні новини. Але моя стаття велика, і про людське