Стівен Кінг - Коли впаде темрява

погнуте, а на задньому шина почасти злізла з обода. Тут він уперше відчув щось інше, замість страху. Нова емоція була гнівом.

Тремтячи, він схопився на ноги. Позаду «Рейлі», там, звідки він приїхав, зяяла діра в реальності. Вона виглядала на диво органічною, ніби він дивився крізь отвір на кінці якогось каналу, що проходить у його власному організмі. Краї того отвору коливались і пінились, вигиналися. Поза ним стояло троє чоловіків, зосереджених довкола велотренажера в підвальному алькові, їх пози були точнісінько як у всіх роботяг, що він лишень бачив у своєму житті. Люди готові робити свою роботу. І міркують, яким саме чином її зробити.

І раптом він усвідомив, чому дав їм такі імена. Це ж до ідіотизму просто. Той, що в картузі з написом ЛІПІД, той, що Берковіц, був Девідом Берковіцем, так званим Сином Сема, постійним персонажем публікацій «Нью-Йорк Пост» того року, коли він приїхав на Мангеттен. Фреді — це Фреді Албемарл, хлопець, з яким він був знайомий у старших класах школи, — вони разом никалися в одній ватазі, але заприятелювали зовсім з іншої, простої, причини: обидва ненавиділи школу. А Велан? Це художник, з яким він познайомився десь на конференції. Майкл Велан? Мічел Велан? Сіфкіц не міг точно пригадати, але пам’ятав, що той спеціалізувався на фантазійному мистецтві, дракони і все таке інше. Вони тоді цілий вечір просиділи разом у барі при готелі, розповідаючи один одному трагікомічні історії з життя кіноплакатистів.

А був же ще Карлос, той, що застрелився в гаражі. Так от, він був уособленням Карлоса Дельгадо, відомого також як Великий Кіт. Роками Сіфкіц переживав за долю команди «Голубі Сойки Торонто», бо не бажав бути схожим на інших фанатів Американської бейсбольної ліги в Нью-Йорку, уболіваючи за «Янкі». Кіт був однією з небагатьох зірок у Торонто.

— Я створив вас усіх, — промовив він голосом, що прозвучав не голосніше за квакання. — Я створив вас зі споминів і запчастин.

Звісно, він створив. І це трапилося не вперше. Наприклад, намальовані в манері Нормана Роквела хлопчаки, що на бейсбольному стадіоні ласують чіпсами «Фрітос», — рекламна агенція на його прохання надала йому фотографії чотирьох хлопців відповідного віку, і Сіфкіц їх просто змалював. Їхні матері підписали всі необхідні папери; звичайний бізнес, врешті.

Якщо Берковіц, Фреді й Велан його навіть і почули, то цього ніяк не виказали. Вони перемовлялися між собою, Сіфкіц чув голоси, але не міг розібрати слів, немов голоси долітали з великої відстані. Хтозна які слова, але після них Велан пішов з алькова, а Берковіц опустився біля велотренажера на одне коліно, так, як перед тим Сіфкіц, підібрав викрутку, і вмить ліва педаль відпала на бетон — дзеньк. Сіфкіц, покинутий посеред лісової дороги, побачив крізь чудернацький органічний отвір, що Берковіц віддав викрутку Фреді Албемарлу — отому, що разом із Сіфкіцем колись так паршиво грав на трубі в їхньому не менш паршивому шкільному оркестрі. З біса крутіше вони грали з рок-гуртом. Десь серед канадського лісу заквилив пугач невимовно самотнім голосом. Фреді присів відкручувати другу педаль. Тим часом повернувся Велан з розсувним ключем у руці. Сіфкіцу боляче було дивитися на це.

Дивлячись на них, Сіфкіц упіймав себе на думці: якщо хочеш, аби щось було зроблено правильно, найми професіонала. Звісно, Берковіц і його хлопці не гаяли часу. Менш ніж за чотири хвилини від велотренажера залишилися тільки два колеса і три секції рами, так акуратно складені на бетонній підлозі, що здаля вони нагадували тривимірну діаграму.

Болти і гайки Берковіц поклав до передньої кишені своїх робочих штанів «Дікіз», і тканина відстовбурчилася, немов там ховалося кілька жмень монет. При цьому він кинув на Сіфкіца багатозначний погляд, від якого в тому знову завирував гнів. Коли бригада пролізла назад крізь той дивовижний кишкоподібний отвір (нахиляючи голови, як це роблять, проходячи крізь низькі двері), кулаки Сіфкіца знову були міцно стиснуті, незважаючи на те що йому достобіса боліло й смикалося ліве зап’ястя.

— Знаєте що, — звернувся він до Берковіца. — Гадаю, ви нічого мені не можете заподіяти. Я гадаю, ви нічого не можете мені зробити, бо що тоді буде з вами самими? Ви ж ніщо інше… як субпідрядники!

Берковіц подивися йому просто в очі з-під гнутого козирка свого картуза з написом ЛІПІД.

— Я вас вигадав! — заявив Сіфкіц, націливши на них вказівний палець правої руки, наче дуло револьвера, і гойдаючи ним.

— Ти Син Сема! Ти ніщо інше, як дорослий фантом того хлопця, з яким я разом грав на трубі в середній школі католицького ордену «Сестер Милосердя»! Ти нізащо в житті не міг зіграти в тональності мі-бемоль! А ти — просто один художник, спеціаліст з малювання драконів і зачарованих принцес!

Ця його промова не справила враження на членів бригади «Ліпід Компані».

— А що, як хтось вигадав тебе? — спитав Берковіц. — Про це ти коли-небудь думав? Чи ти хочеш мене переконати, що десь, поза цим світом, не може бути інший, більший світ? Щоб ти знав, ти сам ніщо інше, як випадкова думка, що майнула в голові якогось безробітного дипломованого й сертифікованого бухгалтера, який читає вранішню газету, сидячи в нужнику.

Сіфкіц уже було відкрив рота, щоби сказати, що це все дурниці, однак вираз очей Берковіца змусив його стулити пельку. Давай, промовляли ті очі. Питай мене. Я розповім тобі більше, ніж ти захотів би знати.

Замість того Сіфкіц промовив:

— Хто ви такі, щоб заважати мені тренуватися? Вам треба, щоб я помер у п’ятдесят років? Господи Ісусе, що вам не до вподоби?

Відповів Фреді.

— Я не філософ, приятелю. Я знаю лише, що моя машина потребує ремонту, а я їй його не можу забезпечити.

— А в мене одній дитині потрібні ортопедичні черевики, а іншій — логопед, — додав Велан.

— Хлопці, котрі працюють на Великій ямі в Бостоні, мають таку примовку, — сказав Берковіц. — «Не вбивай роботу, дай померти їй самій». Лише цього ми просимо у тебе, Сіфкіце. Дозволь нам вмочити дзьоби. Дай нам заробляти собі на життя.

— Та це якесь безглуздя, — пробурмотів Сіфкіц. — Абсолютно…

— Мені начхати, як ти почуваєшся, курвий сину! — заволав Фреді, і Сіфкіц зрозумів, що той ледь не плаче. Ця суперечка давалася їм так само важко, як і йому. Усвідомлення саме цього факту чомусь найгірше його пригнітило. — Мені насрати на тебе, ти ніщо, ти не працюєш, ти тільки те й робиш, що огинаєшся та малюєш свої картинки, але не смій забирати хліб з рота в моїх дітей, чуєш? Не смій!

Він рвонувся уперед,