Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

мене, до істини. Та просто так проковтнути зникнення значної суми російські емісари не мали права. Й почалася гонитва наввипередки.

– З ким?

– Із вами, пане Кошовий. Ви шукали батярів, росіяни – крадіїв. Сталося так, що дилетант і фахівці рухалися паралельно. Потім про вашу пригоду з позавчорашніми вже перегонами написали в газетах. Ще й згадали про годинник убитого адвоката. З того моменту для росіян узяти вірний слід стало справою не лише честі, а й техніки. Ну, тепер і ми не пастимемо задніх. Довго вони там ще? – Віхура, ставши навшпиньки, глянув через Климове плече на садибу, махнув рукою. – Ат, є робота. Добре, треба їхати. Ви – зі мою!

– Під арешт? – Климові хотілося, аби це прозвучало жартома.

– Годилося б, пане Кошовий. Для порядку. Я, знаєте, люблю порядок та шаную закон… Але цього разу вам знову пощастило. Напишете докладно те, про що розповіли мені зараз. Долучимо записку, котра при вас, речовим доказом. І можете вертатися. Поклопочуся вже, знімуть обмеження.

Клим переступив з ноги на ногу.

– Пане Віхуро… Може…

– Кажіть уже! Ніколи з вами!

Він нутром відчував стрімке наближення фіналу цієї драми. Око смикалося зовсім легенько, добрий знак, уже встиг вивчити себе нового. Застав самий початок, дуже кортіло добути до кінця.

– Я буду потрібен, пане Віхуро. Хоча б як свідок, для слідства. Додому – тоді знов за мною посилати. Краще для всіх мені перебути найближчим часом недалеко від вас. Під рукою, так би мовити. Навіть посадіть у камеру, напевне у вас ще не було туди добровольців за весь час служби.

Комісар потер підборіддя.

– У камеру, кажете? Справді, ще ніколи не бачив добровольців за ґрати.

– Але в одиночну! – поспіхом додав Кошовий. – Висплюся там заодно.

– Вважаєте, в’язниця – це як готель «Жорж»? Хто захотів – той переночував?

Але Віхура бурчав швидше для порядку, ніж справді обурювався. Бо рішення прийняв. Хоч ніч заледве почала перетікати у світанок, Клим зрозумів по виразу обличчя – вирішилося.

Розділ п’ятнадцятий

Махорка російська, револьвер американський

– Добре, шановне панство.

Кошовий готовий був закластися на що завгодно – стоячи в головах великого важкого, з цільного дуба, овального столу, начальник департаменту кримінальної поліції сам собі нагадував полководця. Ще й назвав нараду у своєму кабінеті військовою. Хоч зібрав на неї лише трьох, і Клим до кінця не розумів, за що вдостоївся подібної честі. Поки тримався якнайдалі від інших, більше помовчував. Крім нього, Томаш Понятовський запросив комісара Віхуру й ще одного, худорлявого, дуже схожого на щура пана, котрий навіть не взяв за труд привітатися з Кошовим, тим більше – познайомитися. Його погляд випромінював тотальну, неосяжну, вселенську підозру.

Згодом Клим зрозумів, чому так: худорлявий виявився Карлом Ліндою, керівником агентурної служби, в чиєму підпорядкуванні – всі, хто працював на поліцію таємно. З доповіді Лінди нарада й почалася. За вікном білий день, перед полуднем, і агентура на цей час уже встигла не лише отримати, а й виконати завдання.

Згаданий у розписці Сімеон Данович виявився досить відомою особою в москвофільській спільноті Львова. Був членом «Руської народної партії»,[46] всередині почалися свари – спершу примкнув до радикального крила. Потім, публічно посварившись з одним із його лідерів, паном Марковим, узагалі на короткий час відійшов від партійних справ. Виступав як публіцист у «Русском слове» та «Руській бесіді» і не давав особливих підстав усерйоз цікавитися своєю персоною. Та недавно, менше року тому, потрапив під негласний нагляд поліції, увійшовши до керівництва невеличкої радикально налаштованої групи. Сам не попадався, бо не особливо й ховався, далі лишаючись публічним опонентом Маркова та іншого радикала з «рідної» колись партії – Дудикевича.[47] Шпетив їх за недостатній радикалізм. Укупі з нікчемною риторикою це виглядало кумедно. Аж раптом ім’я Дановича почало згадуватися у зв’язку із школою бомбістів – саме рік тому про неї заговорили у Львові.

Кількох «учнів» цієї школи випускали із залу суду під бурхливі оплески москвофільської спільноти саме завдяки старанням адвоката Євгена Сойки.

Усе це Кошовому раніше встиг пояснити Віхура, коли пригощав добровільного «арештанта» кавою зі шматком струдля – дружина прислала, завжди робила так, коли комісар сидів на службі з ночі. Виявився струдель дещо пріснуватим як на Климів смак. Цьому було пояснення: Віхурі не можна багато солодкого, а каву він пив, щедро доливаючи молока. За легким сніданком переговорили, й тепер Клим розумів без додаткових пояснень, як агентурі Лінди вдалося швидко встановити місце, де напевне переховується Ігнатій Ярцев.

Теж наука – досить лише грамотно простежити за Дановичем, поставити потрібним людям кілька на перший погляд незначних запитань, і все. Сидить убивця за залізницею, майже в самому кінці Богданівки,[48] й поки не бачить довкола себе хмар.

Біда лиш в одному…

– Добре, шановне панство, – повторив Понятовський. – Хоч нічого доброго нема насправді в тому, що наш клієнт у тому будинку не сам. Скільки їх там, пане Каролю, можна точно визначити?

– Сусіди бачили трьох, – Лінда не говорив, шурхотів голосом, немов осінній падолист. – Чи всі – невідомо. Вони можуть прийти, пересидіти й піти. На їхнє місце зайде інший. І там уже пасеться жандармерія, мої люди зачепили їхнього агента.

– Справно працюють, – пробасив Понятовський. – Кримінальна поліція теж не гірше, пане Віхуро, нині ви люксусово все провернули. Нема до чого чіплятися, неодмінно відзначимо, коли буде по всьому. Але, але, але… Погано, панове. Дуже зле.

Перехопивши погляд Кошового й прочитавши в ньому нерозуміння, комісар пояснив:

– Якщо таємна поліція поставила там очі й готує свою операцію, Ігнат Ярцев опиниться в їхньому департаменті. Разом з іншими. Вбивство розкрила кримінальна поліція. Але славу отримає королівсько-цісарська жандармерія.

– Хіба заради слави…

– Справедливість! – знову пророкотів Понятовський. – Ми всі працюємо на благо однієї держави та піддані нашого найяснішого цісаря! І якби таємна поліція знайшла Ярцева першою – як убивцю, не як агента чужої розвідки, котрий перевозить готівку для фінансування агентури від російського ж міністерства внутрішніх справ та фінансів! Але ж там, де ми могли б зіграти першу скрипку, дасть Бог, дозволять заспівати другим голосом. Для дирекції кримінальної поліції, яку я маю честь очолювати, то є, на моє глибоке переконання, страшенна ганьба, панове. Ось чому, пане Кошовий, – його тулуб розвернувся до Клима, – я допустив вас сюди. Хоч до наших справ ви, такий самий підданий російського царя, як Ігнатій Ярцев та його товариш, як його…

– Князєв, Юрій, – нагадав комісар.

– Отож, вони обоє. І ви, чужі піддані, до тутешніх справ жодного стосунку не