Мішель Уельбек - Платформа

узбіччі був споруджений металевий щит, на якому Че Гевара закликав трудящих до революційного розвитку виробничих сил; він теж починав іржавіти. Атмосферу доповнював смердючий запах, який, здавалось, виходив із самої багнюки, а не з калюж.

Яруга була не дуже глибокою, і невдовзі за допомогою наших спільних зусиль автобус легко рушив з місця. Вітаючи один одного, всі повернулись на свої місця. Пізніше ми пообідали в ресторані морепродуктів. Жан-Ів гортав свій щоденник. Він навіть не торкнувся до їжі.

«Для нових пригод та відкриттів, мабуть, це не так уже й погано, але стосовно клубної формули я не бачу, що ще можна зробити».

Валері спокійно подивилась на нього і зробила ковток кави-глясе. Здавалось, їй було однаково.

— Звісно, — продовжував Жан-Ів, — завжди можна звільнити ведучих розважальних шоу. Це заощадить нам фонд заробітної плати.

— Теж непогано…

— Але чи не дуже радикальний це захід? — стурбовано спитав він.

— Не переймайся так. У будь-якому разі тут не школа для курортних масовиків-витівників. Вони стають тупими і незграбними, а результат нульовий. Все, що на них чекає далі, хіба що посада керівника курортного містечка або шоумена на телебаченні.

— Гаразд… Отже, я зменшую зарплату; зауваж, вони не так багато вже й заробляють. Мені здається, цього недостатньо, щоб почуватися поряд з німецькими компаніями конкурентоспроможними. Я спробую ввечері спрогнозувати можливі наслідки на комп’ютері, але не дуже на це сподіваюсь.

Вона байдуже кивнула, мовляв: «Спрогнозуй, гірше від цього не буде». У цю мить вона мене трохи здивувала. Так, ми дуже часто кохаємось, а секс, як відомо, заспокоює і розслабляє. Жан-Ів же, навпаки, здавалось, був готовий хоч зараз сідати за комп’ютер. Я подумав, що він попросить водія дістати із багажника свій ноутбук. «Не хвилюйся, ми знайдемо вихід…» — сказала йому Валері, по-дружньому поплескавши його по плечу. На якийсь час це його заспокоїло, і він задоволено сів у автобусі на своє місце.

Протягом останнього відрізка шляху пасажири розмовляли переважно про Баракоа — пункт нашого призначення. Здавалось, вони вже усе знали про це місто. Двадцять восьмого жовтня 1492 року Христофор Колумб кинув якір у бухті, неймовірно округла форма якої вразила його. «Одне з найчарівніших видовищ, яке тільки можна побачити», — записав він у бортовому журналі. У той час тут жили лише індійці племені Таїнос. У 1511 році Дієго Веласкес заснував місто Баракоа — перше іспанське місто в Америці. Упродовж чотирьох століть потрапити сюди можна було лише з моря, тому місто увесь цей час залишалось ізольованим від решти острова. У 1963 році будівництво віадука Фарола дозволило з’єднати його з островом через дорогу на Гвантанамо.

Ми прибули трохи пізніше п’ятнадцятої години. Місто простягалось уздовж усієї бухти, яка і справді створювала майже ідеальне коло. Всі вголос висловлювали своє задоволення та захоплення. Мандрівники завжди шукають підтвердження відомостей, про які вони дізнались у путівниках. Втім, наша група являла собою колектив ідеальних мандрівників: Баракоа, скромно позначений путівником «Мішлен» однією зіркою, їх не розчарував. Над містом нависав розташований у колишній іспанській фортеці готель «Ель Кастильйо". Згори місто здавалося досить милим, але насправді не цікавішим за інші міста. Зблизька воно було навіть ніяким — суцільні непрезентабельні сірі будинки, такі огидні, що здавалося, там ніхто не живе. Ми з Валері вирішили залишитися біля басейну. Усі тридцять номерів були зайняті туристами з півночі Європи. Схоже, всі вони приїхали сюди з одних і тих же міркувань. Я помітив двох вичепурених англійок років сорока, одна з яких носила окуляри. За ними безтурботно волочились два метиси років двадцяти п’яти максимум. Певно, таке становище їх задовольняло: вони базікали, жартували з товстухами, тримали їх за руки, ніжно обіймали. Я б на таке не спромігся. Цікаво, про що або про кого вони мають думати, щоб зазнати оргазму з такими страховиськами? Раптом англійки встали і пішли до себе в номер, а хлопці залишились біля басейну. Якщо мене зацікавлять інші люди, варто спробувати заговорити з ними, поставити пряме запитання. Мабуть, це лише справа техніки, а ерекція з’явиться просто механічно. Про це б я міг дізнатися з біографій повій, але в мене була лише «Промова позитивного духу». Я неуважно читав главу під назвою «Народна, завжди соціальна політика має перш за все стати моральною», коли помітив юну німкеню, яка виходила зі свого номера у супроводі чорношкірого парубка. Вона була схожа на типову німку: довге світле волосся, блакитні очі, гарне гнучке тіло і великі груди. Дуже привабливий тип зовнішності. Проблема полягає в тому, що все це недовговічне. Починаючи років з тридцяти, необхідно постійно щось «ремонтувати»: ліпосакція, силікон… але поки що все для неї складалося якнайкраще; вона, не докладаючи ніяких зусиль, відверто збуджувала. Її кавалеру пощастило. Цікаво, чи платить вона стільки ж, скільки англійки, чи тариф однаковий на чоловіків та на жінок?… Теж треба буде порозпитувати. Трохи втомившись, я піднявся до свого номеру, замовив коктейль і повільно потягував його, стоячи на балконі. Валері загорала і час від часу занурювалась у басейн. Коли я збирався повернутись до кімнати, то помітив, як вона щось запитала у німкені.

Повернулась Валері о шостій. Я саме спав з книжкою в руках. Вона скинула купальник, прийняла душ і, загорнувшись у рушник, повернулася до мене. Її волосся було трохи вологим.

— Ти подумаєш, що в мене заскок, але я запитала у німки, що в чорних є такого, чого бракує білим. Бо це ж надто впадає в око: білі жінки воліють спати з африканцями, а білі чоловіки — з азіатками. Мені потрібно знати, чому. Це важливо для моєї роботи.

— Є також білі, яким подобаються чорношкірі… — зауважив я.

— А ось таке не дуже часто можна зустріти. Секс-туризм у Африці не такий поширений, як у Азії. Втім, як і сам туризм.

— І що вона відповіла тобі?

— Традиційно: чорні більш розкуті, більш мужні, вони вміють робити свято, розважатися, з ними немає проблем.

Така відповідь молодої німкені була, звичайно, банальною, але в ній можна було вбачати зародок цілком спроможної теорії: білошкірі — закомплексовані негри, які намагаються знайти втрачену сексуальну невинність. Звісно, така теорія не пояснювала ні таємничого потягу, який, здавалось, виходив від азіатських жінок, ні сексуального престижу, який, згідно з численними свідченнями, мали в чорній Африці білі чоловіки. Тоді я сформулював більш складну й сумнівну теорію: білошкірі бажають загоряти і навчатись негритянських танців; а негри прагнуть освітлити шкіру і розпрямити кучеряве волосся. Людство в цілому інстинктивно завжди прагнуло до змішування культур, до загальної