Донна Тартт - Щиголь

гостро відчував дивний характер свого життя й того, де я перебував.

Я відсунув тарілку вбік.

— Дякую вам, — сказав я шанобливо, блукаючи поглядом по кімнаті — це було справді смачно.

Я говорив (як стало моєю звичкою), щоб зробити приємність своїй матері, якщо вона мене чула.

— О, який ти чемний! — сказав він засміявшись, але не іронічно, а по-дружньому. — Тобі подобається?

— Про що ви?

— Мій Ноїв ковчег. — Він кивнув у бік полиці. — Я думав, ти на них дивишся.

Потерті дерев’яні тварини (слони, тигри, бики, зебри й навіть у кінці двійко мишей) терпляче стояли в черзі, чекаючи на свою чергу, щоб піднятись у ковчег.

— Вони належать їй? — запитав я після зачарованої мовчанки.

Бо тварини були розставлені з такою любов’ю (великі коти не дивились один на одного; павич відвернувся від подруги, милуючись своїм віддзеркаленням у тостері), що я уявив собі, як вона годинами намагалася розставити їх усіх як годиться.

— Ні, — сказав він, поклавши руки на стіл, — це була одна з найперших антикварних речей, яку я придбав тридцять років тому. На розпродажі виробів американських народних ремесел. Я невеликий фахівець із народної творчості, ніколи ним не був — ця річ не найвищого ґатунку, вона не пасує до решти того, що я маю, але хіба не завжди саме якась недоречна річ, яка не справляє враження, є чомусь для тебе найдорожчою?

Я відсунув свій стілець, не в змозі далі тримати ноги нерухомо.

— Чи можу я побачити її тепер? — запитав я.

— Якщо вона прокинулася, — сказав він, стиснувши губи, — я не бачу в цьому нічого поганого. Але лише на одну хвилину, пам’ятай про це. — Коли він підвівся на ноги, його громіздка, сутула висота знову захопила мене зненацька. — Проте я мушу тебе попередити — у голові в неї каша. До того ж, — він обернувся уже в дверях, — уникай згадувати про Велті, якщо тобі пощастить.

— Вона не знає, щo з ним сталося?

— Знає, — сказав він уривчастим голосом. — Проте, коли їй хтось каже, вона знову впадає в розпач. Запитує, коли це сталось і чому ніхто нічого їй не сказав.

ІІ

Коли він відчинив двері, штори були опущені, й моїм очам знадобилася мить, щоб звикнути до темряви — ароматичної й запашної, з присмаком хвороби та ліків. Над ліжком висів у рамці постер кінофільму «Чарівник країни Оз». Запашна свічка опливала у склянці, яка правила за свічник, посеред усіляких абищиць і вервиць, аркушів з нотами, паперових квітів і давніх валентинок, навколо були підвішені на стрічках, здавалося, сотні вітальних поштівок із побажаннями якнайшвидшого одужання, а під стелею зловісно миготіли сріблясті надувні кульки, опускаючи вниз металеві ниті, що гойдалися, наче жала медуз.

— До тебе гості, Піп, — сказав Гобі гучним і веселим голосом

Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.

— Угум, — сказав сонний голос.

— У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?

— Ні, не треба, від світла в мене болять очі.

Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя — пляма в темряві — було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні — заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.

— Я чула вас у коридорі, — сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.

— Що ти чула, голубко? — запитав Гобі.

— Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.

Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив — сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі — він був дуже старий.

— Я гадав, ти спиш, голубко, — сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.

— Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, — сказала вона, поглянувши на мене.

— Привіт.

— Хто ти?

— Мене звуть Тео.

— Яка музика тобі до вподоби?

— Я не знаю, — сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: — Бетховен.

— Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.

— Справді? — приголомшено запитав я.

— Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, — сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. — Нехай він сяде тут.

— Сідай краще тут, — сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.

Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.

— Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. — Вона сонно подивилася на мене. — Я тебе знаю.

— Ти пам’ятаєш мене?

— Ми з тобою друзі?

— Так, — сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.

— Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. — Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: — Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками на столі біля її ліжка.

— Які твори Бетховена подобаються тобі?

— Ну…

Я дивився на її руку, що лежала на покривалі, на ніжну шкіру на внутрішній частині її руки з лейкопластиром на згині ліктя.

Вона сіла в ліжку, дивлячись повз мене на Гобі, чий силует маячив в освітлених дверях.

— Мені не можна говорити багато? — запитала вона.

— Ні, голубко.

— Я не думаю, що дуже стомилася. Сама не зрозумію. Ти стомлюєшся протягом дня? — запитала вона мене.

— Іноді. — Після смерті матері я нерідко засинав у класі й відключався в кімнаті Енді після школи. — Раніше зі мною такого не було.

— Зі мною теж. Тепер мене весь час хилить у сон. Я не можу зрозуміти чому. Це так занудно.

Гобі — я це помітив, озирнувшись на освітлені двері, — на мить відступив убік. Хоч це було дуже на мене не схоже, але з якоїсь незрозумілої причини мене опанувало нестримне бажання взяти її за руку, і тепер, коли ми були наодинці, я це зробив.