Джорджіна Говелл - Королева пустелі

любила. Їхня бесіда тривала дуже довго, однак залишилася певна ніяковість, невисловленість щодо грядущої ночі. Можливо, Ґертруда й дала Дікові зрозуміти, де були розташовані її покої. Нарешті вона піднялася нагору до своєї кімнати, розпустила волосся й почула приглушений стук у двері. Це був Дік. Ґертруда його впустила. Вони стояли один навпроти одного, він оповив її своїми руками, і її серце забилося щодуху. А тоді вони сіли на ліжко, було трохи ніяково. Вони розмовляли напівпошепки. Дік був серйозним, як завжди, і Ґертруді чомусь не вдавалося прочитати його думки. Однак, як і зазвичай, вона відчувала, що могла говорити з ним геть про все. Ґертруда розповіла про свої почуття: про щастя, що знайшла чоловіка, якого могла кохати, і про нещастя, що знайшла його вже одруженим. Він пристрасно притиснув її до себе і вони лягли на ліжко. Міцно загорнута у його обійми, Ґертруда зізналася, що незаймана. Його теплота й розуміння були безмежними, та коли Дік її поцілував і присунувся ближче, а тоді поклав на її тіло руки, Ґертруда знервовано завмерла й прошепотіла: «Не треба». Він одразу зупинився, запевняючи, що це не мало ніякого значення; та коли на її очах виступили сльози, Дік упродовж кількох хвилин пробував її підбадьорити, а тоді сказав, що нічого не змінилося, і зник за дверима кімнати.

Наступного дня черговий раунд екскурсій і розваг добіг кінця. У неї так і не було можливості нормально поговорити з Доті-Вайлі, а потім він поїхав. Невдовзі Ґертруда отримала лист подяки, якого Дік написав 13 серпня — вона вхопила його зі столика в коридорі й швидко побігла нагору до своєї кімнати, щоб прочитати наодинці:

«Моя люба Ґертрудо,

Я такий щасливий, що Ви запросили мене до Раунтона. Мені все так сподобалося: і люди, і та місцевість, і сад, і ліс. Така зміна обстановки буває дуже корисною. А ще я дуже радий, що Ви вирішили порозмовляти зі мною й поділилися своїми сокровенними думками. Просто я дуже ціную в людях відкритість і сміливість говорити й робити те, чого бажає їхнє серце. Я думаю, що після того, як я тоді пішов, у Вас виникло відчуття, нібито я не оцінив Вашої відвертості належним чином. Але це не так, я дуже ціную щирість — відтоді, як уперше Вас побачив у Туреччині, я дуже хотів стати Вашим другом. І тепер відчуваю, що ми з Вами дуже зблизилися, тієї ночі ми були наче двоє дуже близьких друзів. Такі стосунки безцінні, і я дуже хочу їх зберегти. Самотність — чомусь ми всі народжуємося самотніми, помираємо самотніми, та що там, ми живемо самотніми — і часом від цієї самотності буває дуже боляче. Це якась нісенітниця чи повчання? А втім, мені байдуже. Я маю написати Вам щось таке, що показало б, як сильно я пишаюся бути Вашим другом. Щось, що мало б якесь значення, навіть якщо його не описати словами... Люба моя, я відчуваю до Вас прив’язаність і вдячність, захоплення й довіру, а ще — непохитне бажання бачитися з Вами якомога частіше...

З найкращими побажаннями,

Навіки Ваш, Р.».

«З найкращими побажаннями»?! Вона була пригніченою й приниженою. Що їй давав цей лист? Вона знову і знову читала його слова, переставляючи й міняючи їх місцями, щоб передостанній рядок листа став недоречним. Вона намагалася компенсувати прохолоду, яку відчувала, читаючи весь лист, зациклюючись на фразі: «та що там, ми живемо самотніми». Напевно, це він натякав на неблагополуччя свого шлюбу, однак навіть таке її судження не дало ніякої зачіпки. Ґертрудин настрій знову різко погіршився. Невже він і справді сказав: «Не соромтеся, я дуже ціную глибину ваших почуттів; я радий, що ви не тримали цього в собі; давайте будемо друзями»?

Але ж Ґертруда хотіла, щоб вони з Діком були не просто друзями. У її пам’яті спалахнули спогади про той задушевний вечір в Раунтоні, і вона зрозуміла, що важливим він був лише для неї, але не для нього. Дік набагато досвідченіший за неї: він сам розповідав їй про численну кількість своїх жінок. Її ж любовний фронт був зовсім безуспішним. Ґертруда брала все занадто близько до серця й уже надміру настраждалася через Генрі Кадоґана, щоб знову наступати на ті самі граблі. Відтоді минуло двадцять років, однак ті стосунки, безперечно, залишилися найбільшим коханням усього її життя; поетичний і зворушливий союз двох закоханих людей спонукав Флоренс та Г’ю розвідати все про його минуле і теперішні доходи, а тоді відмовити його кандидатурі на шлюб з донькою або принаймні змусити відкласти це питання на декілька років. Згодом після того він помер від запалення легенів, яке розвинулося після падіння у крижану річку. Однак та трагедія залишила великий знак питання над розумінням, що сталося насправді. У будь-якому віці це було б великим ударом — присвятити себе людині, яку ти кохаєш, потім з нею розійтись, а потім дізнатися, що вона загинула, та ще й у такий спосіб, що породжує безліч болісних питань.

Смерть Кадоґана залишила на серці Ґертруди великий шрам: з роками вона могла дозволити собі фліртувати з чоловіками, однак далі цього ніколи не заходило. Вона була дуже привабливою, сердечною, енергійною та мала прекрасне здоров’я, однак незважаючи на її чарівні риси (руде волосся, струнке й сильне тіло), мало хто з чоловіків міг прорватися крізь смугу її відчуження. У неї було багато шанувальників: спочатку Берті Крокентроп, про якого вона вперше написала: «дуже надійний», а за якийсь час, перебуваючи в стані роздратування, він здався їй «надзвичайно надокучливим». Невдовзі після того вона зробила про нього останній запис: «Я вже достатньо на нього надивилася!». Після цього у Ґертруди були нетривалі, але глибокі стосунки з племінником Флоренс, Біллі Ласселем. Іскра між ними спалахнула завдяки декільком спільним родинним святкуванням. Коли Ґертруда подорослішала й усе це залишилося позаду, вона непохитно проаналізувала свої попередні стосунки: «Так дивно усвідомлювати факт, що всі ті яскраві вогні тепер ніщо інше, як попіл. Від іскор не залишилося жодних ознак, і слава Богу! Немає ні радості, ні жалю. Єдине, що залишилося, — це спогади смутку, які час від часу ниють у мені в якийсь дивний спосіб. Але це відчуття далеке від бажання його присутності». Пізніше у Ґертруди був роман з одним привабливим йоркширцем, Віялом Пізом. Її спостережлива сестра Моллі написала: «Ґертруда так сильно з ним фліртує»; а Елізабет Робіне, подруга сім’ї, думала, що вони неодмінно заручаться. Але якими б не були наміри Піза, Ґертруда постійно