Харлан Кобен - Твоя перша остання брехня

б я платила цьому Тому… як ти сказала його прізвище?

— Дуґласс, дві «с». І це ви мені скажіть.

— Гадки не маю. Ендрю загинув від нещасного випадку.

— Ні, — сказала Майя. — Він не так помер. Але вам це відомо, так?

Обличчя Джудіт зблідло. Її біль був таким очевидним, таким відвертим, що невістці закортіло відвернутися. Звісно ж, атака всім була хороша, але якою б не була правда, вони говорили про смерть дитини цієї жінки. Її біль був справжнім, усепоглинаючим.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказала Джудіт.

— Тоді як це сталося?

— Що?

— Як саме Ендрю випав із човна?

— Ти серйозно? Навіщо говорити про це тепер, через стільки років? Ти ж його навіть не знала.

— Це важливо, — Майя зробила крок до колишньої свекрухи. — Джудіт, як він помер?

Вона намагалася тримати голову рівно, але потрясіння не давало їй цього зробити.

— Ендрю був такий молодий, — промовила жінка, силуючись триматися. — На яхті була вечірка. Він забагато випив. Море хвилювалося. Він був на палубі й упав звідти.

— Ні.

— Що? — голос Джудіт прозвучав украй різко. На мить Майї здалося, що свекруха зараз перестрибне через кімнату й нападе на неї. Але цей момент минув. Джудіт опустила очі, а коли заговорила знову, її голос звучав м’яко, мало не благально.

— Майє?

— Що?

— Розкажи мені, що ти знаєш про смерть Ендрю.

Вона гралася з Майєю? Важко було сказати. Джудіт виглядала виснаженою, спустошеною. Може, вона й справді не мала жодного уявлення про це?

— Ендрю вчинив самогубство, — сказала Майя.

Джудіт стримувалася, аби не тремтіти. Один раз хитнула головою, досить різко.

— Це неправда.

Майя дала їй час, пройти через неодмінне заперечення. Коли Джудіт оговталася, запитала:

— Хто тобі це сказав?

— Джо.

Вона знову хитнула головою.

— Чому ви платите Тому Дуґлассу? — знову спитала Майя. На війні це називають відчуженим поглядом, ці порожні, несфокусовані очі, коли солдат уже забагато бачив. Зараз із Джудіт відбувалося дещо подібне.

— Він був просто хлопчиком, — невиразно пробуркотіла вона, звертаючись не до Майї, хоч у кімнаті більше нікого не було. — Йому навіть вісімнадцяти не виповнилося…

Майя зробила крок до неї.

— Ви справді не знали?

Джудіт підвела перелякані очі.

— Я не розумію, чого ти хочеш.

— Правди.

— Якої правди? Як це взагалі тебе стосується? Не розумію, чому ти почала все це розкопувати.

— Я не розкопувала. Джо мені розповів.

— Джо розповів тобі, що Ендрю вчинив самогубство?

— Так.

— Він довірив це тобі?

— Так.

— І все одно після стількох років ти вирішила знехтувати його бажанням і розповісти мені про це.

Джудіт заплющила очі.

— Я не хотіла зробити вам боляче.

— Справді, — сказала вона і сумно всміхнулася. — Це помітно.

— Але я мушу знати, чому ви платите офіцеру берегової охорони, який розслідував смерть Ендрю.

— І для чого тобі це знати?

— Довга історія.

У смішку Джудіт було більше болю, аніж у схлипуванні.

— О, гадаю, часу в мене вдосталь, Майє.

— Моя сестра дізналася про це.

Джудіт скривилася.

— Вона дізналась про ці нібито платежі?

— Так.

Тиша.

— А тоді вбили Клер, — сказала Майя. — А потім убили Джо.

Її свекруха вигнула брову.

— Хочеш сказати, що вони пов’язані? Клер та Джо?

Отже, Кірс їй не сказав.

— Їх застрелили з однієї зброї.

Слова Майї спрацювали як удар, вона зігнулася.

— Не може цього бути.

— Чому не може?

Джудіт знову заплющила очі, зібралася із силами, розплющила їх.

— Тобі краще трохи пригальмувати й розповісти, що відбувається, Майє.

— Усе просто. Ви платите Тому Дуґлассу. Я хочу знати чому.

— Здається мені, — сказала вона, — ти вже все зрозуміла.

Раптова зміна поведінки Джудіт заскочила Майю.

— Самогубство?

Жінка спромоглась усміхнутися.

— Ви хотіли прикрити самогубство?

Вона не поворухнулася.

— Чому? — спитала Майя.

— Буркетти не вбивають себе, Майє.

Це мало якийсь сенс? Звісно ж, ні. Що вона пропустила? Час змінити напрям, знову збити Джудіт із ніг.

— А чому ви платили Роджеру Кірсу?

— Кому? — Джудіт знову скривилася. — Чекай, поліцейському?

— Так.

— І чого б це ми мали йому платити?

Ми.

— Це ви мені скажіть.

— Запевняю тебе, я нічого про це не знаю. Це теж нібито твоя сестра розкопала?

— Ні, — сказала Майя. — Мені сказала Керолайн.

Чергова слабка посмішка торкнулася вуст Джудіт.

— І ти їй повірила?

— Навіщо їй брехати?

— Керолайн не стане брехати. Але… вона легко заплутується.

— Це цікаво, Джудіт.

— Що?

— Ви платите двом чоловікам. Обидва розслідували смерть ваших синів.

Джудіт похитала головою.

— Це страшенна маячня.

— На щастя, усе це легко вирішується, — сказала Майя. — Запитаймо Керолайн.

— Керолайн зараз нема вдома.

— То подзвоніть їй. Ми у двадцять першому столітті, в усіх є мобільні телефони. Тримайте, — Майя простягнула їй свій телефон. — У мене є її номер.

— Нічого хорошого з того не вийде.

— Чому?

— Скажімо так, — обережно, не поспішаючи, завела Джудіт. — Керолайн не можна турбувати.

Майя опустила телефон.

— Вона… Керолайн недобре. З нею таке буває. Їй потрібен відпочинок.

— То ви запроторили її в дурку?

Вона навмисне вжила це принизливе слово, аби роздратувати свекруху. Подіяло. Джудіт помітно зіщулилася.

— Ти жахливо це сформулювала, — сказала вона. — Ти як ніхто повинна мати співчуття.

— Чому це «як ніхто»?.. О, це через мої проблеми з ПТСР?

Джудіт не відповіла.

— А яка травма в Керолайн?

— Не всі травми виникають на полі бою, Майє.

— Знаю. Деякі з’являються, коли двоє твоїх братів трагічно помирають молодими.

— Саме так. Ці травми викликали певні проблеми.

— Певні проблеми, — повторила Майя, — наприклад, це коли Керолайн вважає, що її брати досі живі?

Вона очікувала, що такі слова стануть черговим ударом, але цього разу Джудіт виявилася готовою.

— Цього хоче її розум, — сказала вона. — Розум може хотіти так сильно, що це призводить до марень. Теорії змови, параноя, видіння — чим відчайдушніша людина, тим вони реалістичніші. Керолайн незріла. Це батькова провина, він надто опікувався нею та захищав. Ніколи не давав їй самій упоратися з проблемами чи наполягти на своєму. Тож коли сильні чоловіки, які підтримували її, загинули, Керолайн не зуміла змиритися з цим фактом.

— То чому ви їй не дозволили побачити тіло Джо?

— Це вона так сказала? — Джудіт похитала головою. — Жоден із нас не бачив тіло Джо.

— Чому?

— Ти як ніхто маєш розуміти. Мого сина вбили. Застрелили в обличчя, чи не так? Хто б захотів на таке дивитися?

Майя обдумала це і знову вирішила, що кінці не сходяться.

— А як щодо Ендрю, коли його витягнули з води?

— Ти про що?

— Ви бачили його тіло?

— Чому ти про це питаєш? Господи, ти ж не віриш…

— Просто скажіть,