Остап Дроздів - №1

халаті лавандового кольору — вона щодня, наче ключниця, стояла на вході до школи і перевіряла наявність змінного взуття. Пройти повз неї було нереально, десь саме так персонал у Бухенвальді проводив селекцію в’язнів.

На одній із перерв я вибіг на шкільне подвір’я, було травневе літепло, ми бавилися в лапанки і так захопилися, що опинилися на свіжому повітрі. Коли пролунав дзвінок на природознавство, ми вирішили брати Ганку на таран, бо знали, що вона просто так не пропустить. Ми не помилилися. Ганка зайняла позу хокейного воротаря: широко розставила товсті ноги, злегка присіла на свої ляшки, озброїлася шваброю і почала чекати на шайбу.

— Куууда…. Анууууу…

То був не мій день. Прошмигнути повз такого вправного спортсмена я не зумів, Ганка перехопила мене на льоту, я завис на її руці, мої ноги ще продовжували бігти в невагомості, але я вже був у лабетах. Перед очима промайнуло все життя. Я пручався, відбивався, відкопувався, але Ганка несла мене кудись коридором, і цей коридор не був моїм. Мені одразу пригадалася казка про те, як Баба Яга хотіла заживо зварити в казані чи то Оленку, чи Іванка. Переляк був настільки ґрунтовним, що я по ночах почав зриватися весь мокрий, мені всюди ввижалася Ганка-хокеїстка. Мама вирішила вжити заходів.

По сусідству жила ворожка. Худюща, як скелет у біологічному класі, вся зморщена, з хімічною завивкою. Вона ворожила на всіх і на все, систематично підкидала в чужі городи проколені яйця, жменю ґудзиків, оберемок голочок тощо. Її ненавиділи і боялися, зате всі ходили по допомогу. У нашій дитячій уяві ця жінка була уособленням таємничої належності до чогось забороненого і по-масонськи всесильного. Ми навіть кизил і смородину боялися в неї красти. А коли ненароком волейбольний м’яч перелітав на її ділянку, то ми між собою методом чу-ва-чі визначали сміливця, який полізе на зачакловане царство.

Мама запросила ворожку злити мені віск. Чарівниця зайшла до хати, поглядом ніби шукаючи щось по кутках. Підвела свої вицвілі очі на мене, уважно подивилася, нічого не сказала і попросила запалити газ на плиті. З собою вона принесла безформний зліпок насичено рудого, як прополіс, воску. Вона почала розтоплювати його на воді, щось шептати. Потім піднесла банячок над моєю головою і провела церемонію зливання воску. Розжарений віск застигав на поверхні холодної води.

— Перший раз таке бачу. Завжди дітям зливаються ті речі, яких вони настрашилися. Найчастіше — пси, які раптово загавкали. Бувають інші тварини, корови або коні. Бувають трупи, коли дитина налякалася на похороні. А тут складно сказати, що це.

— А що там? — мама з неприхованою цікавістю зазирнула в банячок із рельєфним воском.

— Баба Яга, чи що? — припустила ворожка.

— Я нічо не бачу. Покажіть пальцем.

— Ну ось, дивися, — чарівниця бачила щось таке, чого не бачила мама. — Оце ступа, а в ній сидить Баба Яга, бачиш, і тримає мітлу в руках.

— Не мітлу, а швабру! — голосно сказав я й пішов робити домашнє завдання.

Страх зник так само швидко, як і ворожка. Страх — базова емоція, вона детермінована самою екзистенцією. Безстрашні люди — або ідіоти, або хворі, або суїцидники, або герої, або чотири в одному. Страх завжди рятує від небезпечного кроку в безодню. Він даний нам як стоп-кран для власного безумства. Вся культура — це історія долання власних страхів, цим вона й закохує в себе. Ти можеш побачити, як давні люди поступово виходили за межі своїх географічних горизонтів, ступали в незвідане й окультурювали смерть, робили її початком нового життя, надавали їй трансцендентних змістів, хоча не виключено, що смерть і є кінцем, фінальним акордом пристрасної, натхненної апасіонати. А там — нічого, взагалі нічого, нічого-нічогісінько, тотальна всевимірна нічогість. Це буде найжахливішим розчаруванням. Можливо, саме тому крізь вузьку горловину червоточини пролізають у майбутнє лише розчаровані, безпринципні, приземлені люди, які вважають, що пуповина — це анатомічний початок шлунку і заради нього варто жити. А що, коли вони мають рацію? На жаль, навіть ворожка не знає такого зілля, яке могло би відкрити всі істини.

Я перечитав безліч книг про потойбіччя, і всі вони мене захоплювали своєю фантастичністю, своїми яскравими вигадками. Особливо я любив читати релігійне чтиво про вічне життя і воскресіння — Жуль Верн нервово курить у коридорі. Ці книжки вражали кількістю концентрованої дурні в одній палітурці. Вірити в те, що трильйони-квадрильйони трупів зведуться зі своїх гробів і оживуть під час другого пришестя, заважав той факт, що я виріс у другій хаті від цвинтаря. В кошмарному сні не міг собі уявити, як усі ці висічені на надгробних плитах прізвища, імена, по батькові одного дня розламають гранітні й мармурові постаменти й почнуть тусуватися біля старої каплички, в якій грабар зберігає зараз свої лопати, ломи й рискалі.

Рай, пекло — це стан. Це не місце, не локаль, не простір. Я дійшов такого висновку, коли наш цвинтар почав рости пропорційно з моїм дорослішанням. На тій горі, де я колись бив пенальті, зараз видніються торішні хрести і пластмасові вінки. Простір некрофілії атакує простір життя, він поглинає цілі гектари, квадратні милі. Кладовища перетворюються на альтернативні мегаполіси зі своїм містобудуванням, розмітками, перехрестями, районуванням, елітними і трущобними масивами. У моєму дитинстві на Різдво та Паску я споглядав зі свого вікна милий романтичний острівець запалених лампадок — а тепер світло лампадок стало генеральним світлом цього простору, і він уже давно виповз на всі довколишні узвишшя, і ця ґанґренозна, онкологічна, туберкульозна змія повзе й повзе далі, на сусідні лани, де я колись збирав нічиї черешні, гіркуваті на смак. Це ж як треба ненавидіти чорнозем і гумус, аби в нього запорпувати всі ці домовини з рюшем і дешевою оббивкою, а потім скаржитися на погіршення якості криничної води? Некрофілія ставить нас у позу дворняжки перед власним страхом зазнати забуття. Чомусь ми уявляємо, що наші могилки будуть уквітчані братчиками і чорнобривцями, що ми житимемо вічно у цих буковках і циферках, що хтось прополюватиме земельку, для якої наші тіла є перфектним добривом. А чи не краще просто провалитися в забуття? Хіба це не є вічність?

Я — за кремацію. Хочу, щоб мене кремували. А потім — що завгодно, мені по барабану. Попіл можна розвіяти на півдороги до улюбленого озера з сосняком, або взагалі в незнайомому місті з незнайомого моста, або поставити вдома на видному місці й давати щодня слухати улюблений джаз, або придобрити ним магнолії, які я посадив минулоріч і які на той час вимахають