Джек Лондон - Біле Ікло

– Він ніколи не дивився на мене так, доки вас не було, – зауважив Мат.

Сівши навпочіпки перед Білим Іклом, Скотт пестив його, чухаючи за вухами, гладив його по плечах і шиї та поплескував по спині. І Біле Ікло бурчав у відповідь, і в голосі його виразно чулися ніжні воркітливі ноти.

Але це було не все. Прагнучи проявити радість, що охопила його, і безмежну любов, вовк придумав, нарешті, підходящий спосіб. Він просунув раптом морду між тілом і рукою хазяїна, і тут, у цьому надійному притулку, прихований від людських очей, він перестав гарчати й почав ластитись і притискатися до нього.

Чоловіки перезирнулися. Очі Скотта блищали.

– Отакої! – благоговійно вимовив Мат.

За хвилину, отямившись, він додав:

– Я завжди казав, що цей вовк – собака. Погляньте на нього!

З поверненням улюбленого хазяїна Біле Ікло став швидко одужувати. Дві ночі й день він провів у хатині, потім вийшов на повітря. Упряжні собаки встигли забути його колишню звитягу… Вони пам’ятали лише його слабкість і його поразки за останні дні. Побачивши, що він виходить із хатини, пси кинулися на нього.

– Завдай їм гарненько! – весело крикнув Мат, зупиняючись на порозі хижі. – Так, так! Оце так вовк! А ну ще!

Проте Біле Ікло не потребував заохочення. Йому досить було повернення улюбленого хазяїна. Життя знову залило його могутнім, неприборканим потоком. Він весело вступив у боротьбу, знаходячи в ній вихід тому відчуттю, якого він не міг висловити мовою. Кінець міг бути тільки один. Уся зграя ганебно кинулася тікати, і лише з настанням темряви собаки почали повертатися поодинці, лагідністю і смиренням виказуючи свою покірність Білому Іклу.

Навчившись ластитися до хазяїна, Біле Ікло став виробляти це часто. Це було найвищим виявом любові. Далі піти він не міг. Він завжди ревно оберігав свою голову й не терпів, коли її торкалися. Це був спадковий страх перед капканом, що примушував його панічно боятися усякого дотику. А тепер, коли з’явився улюблений хазяїн, він сам добровільно ставив себе у становище цілковитої безпорадності; вовк виражав цим свою безмежну довіру до людини, повну покірність, неначе хотів сказати: «Я віддаю себе цілком у твої руки; роби зі мною що хочеш».

Одного разу ввечері, невдовзі після свого повернення, Скотт запропонував Мату зіграти перед сном партію у крибедж.

– П’ятнадцять і два, п’ятнадцять і чотири: разом я виграв шість, – підрахував Мат, коли знадвору пролунав раптом крик і почулося гучне гарчання.

Чоловіки, перезирнувшись, схопилися на ноги.

– Наш вовк спіймав когось, – сказав Мат.

Дикий зойк жаху, що сповнив повітря, примусив його кинутися до виходу.

– Принеси вогню, – закричав Скотт, вискакуючи надвір.

Мат швидко приніс лампу, і при її світлі вони побачили чоловіка, який лежав на спині. Руки його були складені одна на одну, і він прагнув захистити ними своє обличчя й горло від зубів Білого Ікла. Останній, у припадку дикої люті, намагався дістатися найуразливішого місця. Рукав, синя фланелева сорочка і білизна були роздерті у клапті від плеча до кистей схрещених рук, самі ж руки були покусані в кількох місцях, і з них рясно текла кров.

Усе це Скотт і Мат побачили в одну мить. Наступної миті Відон Скотт схопив Білого Ікла за шию і відтягнув його. Останній робив спроби вирватися й не припиняв гарчати, але вже не намагався кусатись і з першим різким словом хазяїна зовсім заспокоївся.

Мат допоміг людині підвестися, і, коли той опустив свої руки, вони побачили перед собою мерзотну фізіономію Красунчика Сміта. Погонич негайно ж відскочив від нього, немов доторкнувся до розжареного вугілля. Очі Красунчика Сміта блимали від світла лампи, і він роззирався навсібіч. Коли погляд його впав на Білого Ікла, обличчя його виразило жах.

Тієї ж хвилини Мат побачив на снігу два предмети. Наблизивши до них лампу, він ногою вказав на них своєму господареві; це був сталевий собачий ланцюг і здоровенна ломака.

Відон Скотт подивився й собі та кивнув головою, ніхто з них не зронив ані слова. Мат узяв Красунчика Сміта за плечі й повернув його праворуч довкруги. Слова були зайві. Красунчик Сміт утямив і попрямував геть.

Тим часом улюблений хазяїн гладив Білого Ікла, примовляючи:

– Він хотів украсти тебе. Га! Тобі це не до вподоби? Так, так, він трохи помилився. Хіба ж ні?

– Він думав, що зловить його! Аякже! Сто тисяч бісів! – засміявся погонич.

А Біле Ікло, усе ще схвильований, зі здибленою шерстю, бурчав і бурчав, але в голосі його вже невиразно чулися воркітливі нотки.

Частина п’ята

Розділ І

Далекий шлях

Це ширяло в повітрі. Біле Ікло зачув нещастя, що насувалося, раніше, ніж з’явилися які-небудь відчутні його ознаки. У ньому невиразно зародилося передчуття зміни, що готувалася. Він не знав ані як, ані звідки воно виникло. Самі того не усвідомивши, боги виказали свої наміри собаці-вовкові, і той, проводячи увесь свій час надворі під навісом і ніколи не входячи в хатину, здогадався про те, що зайшло їм у голову.

– Ось, чи не бажаєте! Послухайте, – вигукнув якось за вечерею погонич.

Відон Скотт прислухався. Крізь зачинені двері долинало тихе виття, схоже на здавлене ридання. Потім вони почули, як Біле Ікло обнюхував двері, ніби бажаючи переконатися, що бог його ще тут, а не зник таємним чином.

– Я певен, що цей вовк усе зрозумів, – вимовив погонич.

Відон Скотт кинув на нього майже благальний погляд, хоча слова, що лунали потім, суперечили виразу його очей.

– Якого чорта потрібен мені вовк у Каліфорнії? – запитав він.

– Я тієї самої думки, – відповів Мат. – Якого дідька вам вовк у Каліфорнії?

Проте це не задовольнило Скотта. У голосі погонича йому почувся докір.

– Собаки там не уживуться з ним. Він при першій зустрічі загризе їх. Навіть якщо він не розорить мене штрафами, влада однаково відбере його в мене та знищить.

– Я тієї самої думки – він лютий убивця, – зауважив погонич.

Відон Скотт підозріло глянув на нього.

– Це зовсім неможливо, – сказав він рішуче.

– Так, це неможливо, – погодився погонич. – Вам довелося б узяти спеціальну людину, щоб ходити за ним.

Підозри Скотта вляглись, і він полегшено кивнув головою. У тиші за дверима добре чути було верещання й потім довге тривожне обнюхування.

– А він усе турбується про вас, справді ж!

Скотт змірив погонича злісним поглядом.

– До біса! Я сам знаю, що мені робити.

– Я згодний з вами, тільки…

– Що тільки? – перервав Скотт.

– Тільки… –