Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— Тут? У сейф? Не треба мене у сейф ховати, — злякався я. — Краще дайте ще один еліксир, щоб захиститися від наслідків контракту, і хоч один захисний амулет, щоб якось прикритись від месників, які прийдуть за мною.

— "Тут" — це в маєтку, дурню, — товстун виліз із надр сейфу, скептично подивився на мене, пожував губу і продовжив: — Що ж, із твоїми проханнями погоджуюсь. Але більше нічого не проси. Й так даю більше, ніж маю право. Ти мені подобаєшся, нагадуєш мене в молодості.

— Господи, — невміло перехрестився я. — Не лякайте так.

— Тримай, — криво посміхнувся він і поклав на стіл обіцяне. — Тебе відвезуть додому. А далі будемо чекати нашої перемоги.

Я тільки кивнув, розклав усе по кишенях нової куртки й вийшов до бійця, який ззовні відчинив мені двері. Звідки він там узявся? Капітан наче нікого не кликав. Може, спостерігають через камери. Я вийшов слідом за бійцем на вулицю. Неподалік Сержант вишикував десяток бійців і гнівно щось їм розповідав, після чого всі впали на землю й почали віджиматися. Суворий він. Відчувши мій погляд, він плавно обернувся, немов перетік із однієї пози в іншу. Помітивши мене, посміхнувся у сиві вуса й помахав рукою. Я щиро відповів і сів у машину.

Усю дорогу додому я провів у важких роздумах. Наче все вже вирішено, але якийсь мандраж у глибині душі не давав спокою. Чи правильно я все зробив? Чи врятує мене все, що я маю? Чи достатньо простого плану капітана для перемоги?

Як сомнамбула, я подякував водію й зайшов до гуртожитку. Комендантка знову спробувала щось язвити, але я просто її проігнорував.

— Андрію, ау! — гаркнув хтось так, що я ледь не покотився сходами.

Я наче прокинувся й здивовано озирнувся. Лаврентій стояв і тихенько хихотів собі в бороду.

— Що так замислився? Закохався, чи що? Не докличешся до тебе, — сказав він.

— Та яке "закохався"? — я важко зітхнув і махнув рукою. — Скоро бій, ти ж знаєш. Переживаю, як воно буде.

— Як буде, так і буде. Не грузись. Як вирішив — так і роби. Боги допомагають сміливим, — підбадьорив мене домовик. — А я тебе шукав. Ще двох злиднів знайшов.

— Ну, ходімо, — посміхнувся я. — Цю роботу точно треба виконати, поки мене не вб’ють.

— Та що ти таке кажеш? Розраховуй на перемогу. Тільки з таким настроєм треба йти в бій, — наставляв мене гуртожній.Та його перебив гучний плач.

Спочатку я не зрозумів, що за звук, аж раптом побачив, як коридором понуро йшла маленька дівчинка завбільшки з кулак і гірко ридала, залишаючи за собою доріжку зі сліз. Одягнена вона була у білий сарафанчик у червоний горошок. Хоча про те, що він білий, можна було тільки здогадатися, бо був дуже брудний. Як і сама дівчинка: уся вимазана у грязюку, а її руде засалене волосся колтунами стирчало у різні боки.

— О! Бруднулька, — прошепотів домовик. — Вона сама нормальна серед усіх. Вона просто все бруднить у господаря. Цікаво, що з нею. Зазвичай вона значно веселіша.

— Миє і миє. Миє і миє. Та скільки ж можнааааа?! — ще сильніше заридала дівчинка.

— Що сталося? — спитав я у неї і сів поряд на підлогу.

Захлинаючись у сльозах, Бруднулька намагалася щось розповісти, але постійно зривалася на істеричний плач. Врешті-решт, вона довірливо зазирнула мені в очі й, шмигаючи носом, запитала:

— А ви знаєте, як важко розкласти пил по підлозі рівненьким шарооооом? Я ж стараааалась! А вона прийшла і все помииииила. А потім знову. І зновууууу.

Зарюмсана дівчинка витирала сльози і сердито тупотіла ніжкою по підлозі.

— Скільки можна миииииити? У неї що, інших справ немає? — вона знову зірвалася на плач, цього разу вже тихіше.

— Це про Марічку, — кивнув Лаврентій. — Тільки вона могла довести цю злидню так, що та втекла сама у перший же день.

Марічка у нас була перфекціоністкою, помішаною на чистоті. Все в її кімнаті завжди було ідеально чисте, аж до скрипу. Заходити до неї можна було лише в бахілах, і вона завжди свердлила тебе поглядом, щоб ти, не дай Боже, ні до чого зайвого не доторкнувся і не залишив слідів. Саме тому до неї в гості ніхто і не ходив. Та й друзів у неї особливо не було. Ця її маніакальна чистота тільки дратувала всіх оточуючих.

Однак, як мінімум, ця манія допомогла їй самостійно впоратися з одним злиднем. І це неабиякий здобуток. Довести злидня до істерики не міг навіть я.

— Ну, йди сюди. Підеш до своїх друзів, відпочинеш, заспокоїшся, — сказав я дівчинці, обережно підняв її і запхав у шкарпетку.

— Треба в кімнату до Марічки, там ще один, — пробурмотів гуртожний.

Я ввічливо постукав у двері. Але, попри якісь незрозумілі крики зсередини, мені ніхто не відповів. Я обережно зазирнув до кімнати. Моїм очам відкрилася нова істерика. Мабуть, день сьогодні такий.

Марічка бігала по приміщенню з тапком у руках і била ним направо і наліво. У шафі було вибите скло, скрізь виднілися брудні сліди і калюжі, а посеред кімнати стояло відро з мильною водою і шваброю, які ще дивом не були перевернуті, зважаючи на хаос, що творила дівчина.

— Що сталося, Марічко? — крикнув я і вхопив її за руку. Вона, очевидно, була не в собі: розтріпана, з червоними заплаканими очима.

— Таргани! Нашестя якесь! Звідки вони беруться? Я їх вбиваю, а вони лізуть і лізуть. Ось! — вона розмахнулася і прибила здоровезного таргана, який вискочив з-під ліжка, вхопила його пальцями в гумових рукавичках і кинула у відро з водою. Після цього, тримаючи напоготові тапок, продовжила панічно озиратись довкола.

Але я помітив дещо ще. Тарган у воді ожив, відновився, став прозорим і стрибнув під шафу, звідки визирнув уже в нормальному вигляді. Після тріумфуючого крику дівчини він знову зустрівся зі своїм природним ворогом і полетів у відро.

— Це Жжж. Він розводить комах у домі: мух, тарганів та інших. Та й сам може виглядати як будь-яка комаха. Але зазвичай він не настільки нахабний, — прошепотів домовий і замислився. — Мабуть, мститься за Бруднульку, вона їхня улюблениця.

Я кивнув і м'яко відштовхнув дівчину від стіни, де знову з’явився тарган.