Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 13. Провидець

Ранок не приніс нічого хорошого.

Рубі сиділа, зігнувши одну ногу і випрямивши іншу. На її шиї була свіжа пов’язка, а спина у тому місці, де до неї торкався одяг, нещадно боліла. Дівчина мусила спиратися на дерево боком, намагаючись залишити посічену металевими уламками частину тіла у спокої.

Міа сиділа неподалік, на її обличчі також була пов’язка, одна нога забинтована, але, здається, Стража Вілард найбільше цікавило місцеперебування Севена, що сидів біля Рубі. На його вилицях виднілися синці, але більше видимих пошкоджень не було.

Справа від них Пілот забинтовував руку Емілії, намагаючись мужньо не кривитися від болю – його власна рука була закривавлена, а на чолі виднівся свіжий поріз. Ем якусь мить уважно дивилася на нього, а тоді раптом нахилилась і поцілувала хлопця в щоку. Той підняв на неї здивовано-радісний погляд, пов’язав бинт, а тоді нахилився і легенько торкнувся її уст поцілунком. Емілія усміхнулася і заходилася біля його руки.

Наставники тихо перемовлялися, відійшовши від Стражів. Вони були похмурими і зосередженими.

Ранок був сумним.

Ні Стражі, ні Наставники не дивилися вбік. Під розлогим дубом лежали тіла загиблих, але не переможених. На їхніх грудях, за звичаєм Братства, лежали гілочки з цього дерева. Дуб – символ мужності, яка не покинула їх до останньої хвилини.

Рубі провела рукою по обличчі – вперше вона плакала перед усіма, нітрохи цього не соромлячись. Дуан більше ніколи не помахає їй рукою у коридорі Університету. Наставник Рейнард не докине саркастичного коментаря до розмови. Наставник Кормак не  навчить її жодного прийому…

Дівчина відвернулась.

Біля неї щось ворухнулося. Вже за звичкою Рубі схопила ослаблою рукою меча, але то була всього лише Адайн.

Дівчинка немов подорослішала за цю ніч років на двадцять. У її очах, до того таких цікавих і наївних, засвітилося щось, чого досі не було видно, і для чого ніхто ще не придумав назви.

Мабуть, так виглядало дорослішання – емоційне, не фізичне. Коли ти розумієш, що світ зовсім не такий, як про нього тобі читали у казках батьки. Що на твоїй життєвій дорозі тобі можуть зустрітися не лише феї з прозорими крильцями – іноді доведеться прориватися крізь юрбу тролів.

-Рубі, – дівчинка говорила так тихо, що Страж мусила напружувати слух, щоб розібрати її слова.

-Що? – Ернандес зморщилась, намагаючись не вилаятися вголос – спина наче спалахнула вогнем, коли дівчина випадково торкнулася  нею дерева.

-Вони… померли? – Адайн дивилася на неї так, наче вперше бачила.

-Ні, – Рубі сердито сплюнула, бо спина все ще боліла. – Ні, Адайн. Вони не померли. Вони загинули у бою, виконуючи своє завдання. Між цими поняттями є різниця. Бачиш, серед Стражів не дуже поширене поняття смерті, у значенні «спокійно помирати від старості». Таке поширене серед… Пробач… Серед Берегинь. І я щаслива. Бо мої батьки Берегині.

Рубі глибоко зітхнула і повела далі:

-Стражі живуть доти, доки їм дозволять, так нам завжди казали на лекціях. Смерть для нас не є чимось далеким чи примарним. Вона завжди тут, із нами. Вона вже стала нашим другом, сестрою. Ми звикли до неї. Я знаю, зараз тобі страшно про це думати, але з часом ти також звикнеш.

-Але ж… – Адайн схлипувала, намагаючись не обертатися в той бік, де лежали загиблі.

-Адайн, – Рубі терпляче зітхнула. – Це не означає, що нам усе одно. Авжеж, ми за ними сумуємо. Згадуємо. Нам буває дуже гірко від того, що ми більше їх не побачимо. Але ми мусимо бути сильними і жити. І деколи гинути, щоб могли жити інші.

-Я… – дівчинка зітхнула. – Я хочу з ними попрощатися.

-Що? – Севен, який досі мовчав, наче риба, мало не впав на Рубі, не втримавшись на ногах. Дівчина зашипіла, наче кицька, відхилившись. Не знайшовши опори, Етелхард гепнувся головою в траву.

-Я хочу з ними попрощатися!

Голос Адайн луною розлігся на галявині. Наставники раптом усі разом замовкли і глянули на неї. Стихли голоси інших Стражів. Усі дивилися на худеньку тендітну дівчинку з яскраво-рудою зливою кучериків, яка впевнено стовбичила над Рубі.

-Адайн, ти упевнена? – подала голос Емілія, тримаючи за руку Альтаїра.

-Я… Я хочу це зробити. Якщо смерть усе одно завжди з нами, то я мушу до неї звикати.

Кожен крок, який робила Адайн, відгукувався в серці Рубі. Дівчина подалася всім тілом вперед, спостерігаючи за малою. А вона повільно, але впевнено перетинала галявину, наближаючись до загиблих.

Здавалося, навколо все завмерло. Всі ловили кожен рух маленької Стражниці. Вона дуже обережно підійшла до полеглих. Торкнулася до руки Наставника Рейнарда. Провела по обличчі Дуана, змахнувши з чола волосся. Опустила руку на серце Наставника Кормака. Серце, яке більше ніколи не буде битись.

Підвелася.

І повернулася назад до дерева, під яким сиділа Рубі.

Видихнули всі й одразу. Тепер здавалося, що вони чогось чекали.  Дива? Нападу? Ще одної смерті? Ніхто не знав, але очікування витало в повітрі.

Нічого не сталося.

Нічого не змінилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍