Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Поки міг — озирався на ходу.

Розділ шістнадцятим

Маленький шпиталь на Личаківській

Кілька кварталів вони пройшли мовчки.

Кошовий не міг зрозуміти свого стану. Менше, як півгодини тому стріляв у людину і вбив її. Намагався відтворити в пам’яті прочитані сенсаційні романи та переглянуті за той же час фільми, де герої позбавляли життя інших, аби згадати, де і як саме описували подібний стан. Та згодом облишив дурне, змирившись із тим, що нічого не відчував, навіть мук совісті. Натомість запитав Шацького, понурого, заглибленого у власні думки:

— Ніяк не збагну, що ви не поділили з Лапідусом, щоб аж так.

— Чому вас це цікавить, коли я оплакую дружину? — глухо відповів Йозеф, дивлячись перед собою, і ось тепер Климові стало соромно.

— Даруйте, — легенько торкнувся його плеча. — Справді, вибачте. Просто...

— Що — просто? — Шацький огризнувся, і таким Кошовий свого давнього друга ще ніколи не бачив. — Куди ми йдемо? Чому я не біля Естер?

— Рива попросила... — з язика ледь не зірвалося забрати, але тут же стримався, сказав інакше, — поки побути з вами.

— Бо менший Лапідус для неї важливіший! — відрубав Йозеф. — Тепер Лапідуси пануватимуть у моєму домі! Вони вирішуватимуть, коли і як мені проводжати мою фейгале в останню путь! Пане Кошовий, ще кілька годин тому все було інакше!

— Діти не хочуть воювати з сусідами, — Клим намагався говорити виважено. — Тим більше, ви не готові пояснити їм, що відбувається. І потім, менший Лапідус, друг вашого сина, знав щось про Яблонського.

— З чого ви взяли?

— Так ось же! Ефраїм обмовився — вони зі Шмулем збиралися, цитую буквально, впорати того поца Яблонського.

— Вас іще досі цікавить справа, про яку всі давно забули? Мене вже ні! — Шацький виставив уперед підборіддя. — Я пішов із вами, пане Кошовий, бо хочу прийти до тями. Того, що сталося, назад не повернути. Моя кохана дружина загинула, винен у цьому я, не питайте, чому. Лапідус і їхня хвалена самооборона дадуть тілу раду. Лиш я не готовий при тому бути. Оговтаюся, змирюся з тим, що менш ніж за місяць втратив сина й дружину. Поміркую, як уберегти решту дітей. Повернуся додому й більше не заважатиму вам своєю присутністю. Я ж набрид вам.

— Та що ви кажете!

— Знаю, що кажу! Давно набрид! Ви мене терпите з ввічливості, бо жалієте дивакуватого самотнього балакучого жида, котрий завжди пхає свого носа туди, де йому бути не слід!

— Припиніть бичувати себе! Самі розумієте — кажете дурню!

Відмахнувшись, Шацький прискорив крок, відірвався й зник за найближчим рогом. Кошовий тихо вилаявся, поквапився за ним, теж повернув — і опинився перед стрілецьким гуртом. Відразу побачив Арсенича, впізнав високого старшину зі спини. Поруч, у профіль, стояв Карпо Семчишин з гвинтівкою на плечі. Іван Повх товкся трохи далі, слухав дантиста, який тупав ногами, махав руками й запально щось доводив.

Стрілець помітив Клима першим, навряд чи зрадів знайомому. Шацький же, перехопивши погляд, закричав через вулицю, ніби вони з Кошовим і не сварилися зовсім:

— Ось, гляньте! Дивіться, що робиться! За кого вони мене мають! Мене зупинили!

Гармидер уже привернув увагу інших вояків. Коли Шацький хотів, він міг опинитися в центрі уваги. Арсенич ступив до Клима, той — до Йозефа, голосно говорячи на ходу:

— Самі ж знаєте, стріляють у місті. Патрулі тут для перевірки.

— Ви з поляками воюєте! Хіба я подібний до поляка! Стрільці вже що, жида не вирізняють на вулиці?!

— Та я його знаю, — втрутився нарешті старшина. — Хай іде. Хоча, Кошовий, я тобі скажу так — Повх усе вірно зробив. Як належить. Чого твій колега шумить?

— Павле, у нього дружину вбили. Він трошки не в собі, — пояснив Клим. — Навіть дуже не в собі. Як дитина мала, тобто — велика. Залишати його самого тепер не варто. Йдемо до мене, на Личаківську.

— Мудро, — погодився Арсенич. — Поки тут шумовиння й ми якось наводимо лад, цивільним справді краще зачинитися по хатах. Чув, на двірці чисто тобі війна?

— Ще й дим бачив.

— Ото й не ходіть туди. Дідько, ляхи справнішими виявилися! — він роздратовано сплюнув на брук. — Там же чекали підкріплення, людей знімають із інших міст, направляють на підсилення Львова. Поки, бач, тримаємо центр.

— Я попереджав...

— Та всі ж грамотні, всі письменні! — старшина знову сплюнув. — Командирів вистачає, радник на кожному кроці, лад навести нема кому.

— Перепрошую, ми можемо йти далі? — Шацький виступив уперед.

— Не можете — треба йти! Не крутіться під ногами. Але чекайте, нехай вас проведуть.

Клим роздратовано гмикнув.

— Павле, за кого ти мене маєш!

— За того, ким ви з твоїм колегою є! Цивільні особи. Навіть якщо зброю свою мені покажеш, користі тобі від неї — щурів лякати.

Знав би ти...

— Няньчитися зі мною надумав? Сам же кажеш — людей катма.

— Усе одно на Личаківській у вас патруль потрібен. Ось і підемо, — старшина хвильку подумав. — Хто там вільний зараз... О! Повх! Семчишин! Підете з ними! — наказав і тут же уточнив: — Тобто з нами.

Стрільці не сперечалися, звиклі коритися. Визначивши, кого лишити за себе, Арсенич пішов уперед, очоливши невеличкий гурт із трьох військових та двох цивільних. Обмінявшись із Шацьким поглядами, Клим знизав плечима.

Хай собі.

Дивні дні почалися.

На Личаківську піднялися Францисканською[40] — старшина вирішив йти так.

Тут, як і всюди, досі було безлюдно, не ходив і трамвай. Хіба вище, з лівого боку, майнуло кілька постатей. Та побачивши військових, перехожі швидко забралися геть, далі від гріха. Перейшовши з хідника на брук і зупинившись на колії, Арсенич роззирнувся, кивнув Климові й Шацькому на потрібну їм браму, бо знав, де мешкає Кошовий, потому повернувся до стрільців з наміром дати розпорядження.

Не встиг.

Ніхто не побачив, звідки гримнуло — почули тільки постріл, згори, над головами.

Шацький нагнувся, зайцем помчав через вулицю до рятівної брами, для чогось прикриваючись руками, мовби так міг урятуватися від кулі. Клим