Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Айріс усміхнулася; її погляд потеплішав.

— Тоді ти зрозумів більше, ніж багато хто тут, — сказала вона, піднімаючи склянку. — За прокидання, бро.

Софі хмикнула, крутячи склянку в руках.

— Ну, якщо він і далі так філософствуватиме, нам доведеться записати його в твій гурт, Айріс! "Дайя і дракони" — звучить же круто, ні?! — Склянки дзенькнули; звук розітнув гудіння бару, ніби перший акорд нової пісні.

Поруч фани вибухнули схвальним ревом — хтось гримнув кулаком по столу, вигукнувши: "За Айріс і за нас!" — і пиво розлилося по липкій поверхні. У тьмяному світлі їхні тіні злилися в одну — нерівну, але міцну, як обіцянка, що народжувалася між ними. Дайя відчув, як щось у грудях розтануло — не біль, а його тінь, що тримала його в полоні стільки років. Айріс глянула на нього з теплом, якого він не чекав, а Софі тихо всміхнулася, ніби знала, що цей тост — не просто слова.

Пізніше, коли годинник уже перевалив за північ, Софі й Дайя повернулися до готелю. На горищі повітря було прохолодним, пахло старим деревом і воском від згаслих свічок. Дзеркало тихо гуділо; його поверхня вібрувала, відбиваючи силуети царів — Вортимера, Леоніда й Енріке, що чекали за склом. Антуан дивився на них із задзеркалля; його очі горіли нетерпінням. Софі кинула рюкзак у куток і дістала сторінку щоденника капітана, поклавши її на стіл.

— Ну що, народ! — сказала вона, глянувши на всіх. — Є зачіпка. Треба розібратися, хто цей капітан і де його корабель. Мозковий штурм, поїхали!

Вортимер гмикнув, склавши руки.

— Корабель, Бретань, Орден Чорного Сонця… — прогудів він. — Може, шукати в архівах? У вас же є ці ваші… штуки, як їх — комп’ютери?

Енріке кивнув; його голос був спокійним.

— Так, — сказав він. — Якщо "…П’ятнадцять сотень літ минуло, і сорок п’ять додало долі…" — це 1545 рік, коли корабель вийшов із порту, можна знайти записи про кораблі, що ходили вздовж Бретані. Але треба знати більше.

Леонід насупився; його погляд став гострим.

— Часу мало, — холодно кинув він. — Двадцять чотири години ось-ось закінчаться. Ми знаємо, як Дайя вийшов, але як Антуан повернеться? Чи треба щось робити?

Софі завмерла; її серце заколотилося. Вона глянула на годинник — лишалося менше десяти хвилин. Антуан у дзеркалі стиснув кулаки; його обличчя побіліло.

— Я… я не знаю, — сказав він; його голос тремтів через скло. — А якщо я застрягну тут? Софі, що, як ми щось пропустили?

— Спокійно, — Софі спробувала звучати впевнено, але її руки затрусилися, коли вона підійшла до дзеркала. — Ми ж усе зробили за ритуалом. Має спрацювати… Мусить!

Напруга наростала з кожною секундою. Свічки, що залишилися від ритуалу, тьмяно мерехтіли, кидаючи тіні, що гойдалися на стінах, ніби примари. Дайя стояв осторонь; його погляд був напруженим, але він мовчав. Хвилини тікали, і Софі відчула, як горло стискає страх. Вона глянула на Антуана — його очі благали, але він не знав, що сказати. П’ять хвилин. Три. Одна.

— Час! — вигукнув Леонід, і в ту мить дзеркало вибухнуло сліпучим світлом. Багряне сяйво залило горище, пронизуючи кожен куток, ніби розплавлений метал. Повітря задзвеніло високим, пронизливим звуком, від якого у вухах запульсувало, а гуркіт, схожий на далекий грім, прокотився кімнатою, змусивши дошки під ногами затремтіти. Софі затулила очі, Дайя відступив, а царі в дзеркалі зникли в яскравій імлі. Світло згасло так само раптово, як спалахнуло, залишивши після себе запах озону й тишу, що тиснула на груди.

Тіло Антуана — те, в якому був Дайя, — лежало на підлозі, безвольно розкинувшись на дошках. Софі кинулася до нього; її серце билося в горлі.

— Антуане!! — крикнула вона, трусонувши його за плече. — Давай, прокидайся!

Він повільно ворухнувся; його очі тремтливо розплющилися. Софі затамувала подих, чекаючи. Антуан кашлянув, сів, розтираючи скроні.

— Я… я тут, — прохрипів він своїм голосом, уже без різкості Дайї. — Усе вийшло.

Софі видихнула; її обличчя спалахнуло радістю. Вона кинулася до нього й міцно обійняла, стиснувши так, що Антуан аж хекнув.

— Ти повернувся! — вигукнула вона; її голос тремтів від полегшення. — Я так хвилювалася, дурню!

Антуан слабо всміхнувся, обіймаючи її у відповідь.

— Я теж, — пробурмотів він. — Але я в порядку.

Вортимер у дзеркалі гмикнув; його обличчя прояснилося.

— Ну, хоч хтось із нас у нормі, — прогудів він.

Але Софі раптом відчула холодок на спині. Вона відпустила Антуана й озирнулася. Дайя… його не було в дзеркалі. Там стояли тільки Вортимер, Леонід і Енріке; їхні погляди були спантеличеними.

— Де Дайя? — тихо спитала Софі; її голос упав до шепоту.

Антуан підвівся, похитуючись, і глянув на дзеркало. Порожнє місце, де мав бути Дайя, різало очі.

— Він же мав повернутися, — сказав Енріке; його тон став напруженим. — Ритуал закінчився. Чому його немає?

Леонід насупився; його кулаки стиснулися.

— Щось пішло не так, — холодно кинув він. — Але ми не знаємо що.

Софі стиснула губи; її радість затьмарилася тривогою. Антуан поклав руку їй на плече.

— Може, він повернеться пізніше, — сказав він, намагаючись звучати впевнено. — Ми не знаємо, як це працює до кінця. Але зараз… зараз у нас є зачіпка. Треба знайти Ключ Дракона. Не відволікаймося.

Вортимер кивнув, хоч його очі блиснули сумнівом.

— Хай так, — прогудів він. — Але Дайя… ми його не кинемо.

Софі зітхнула, глянувши на сторінку щоденника, що лежала на столі.

— Добре, — сказала вона тихо. — Шукаємо ключ. А Дайя… сподіваюся, він десь там. І повернеться.

Горище занурилося в тишу, яку порушувало лише тихе гудіння дзеркала. Таємниця Дайї висіла в повітрі, але попереду їх чекала нова мета — Ключ Дракона.