Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Як тільки двері зачинилися, Алекс рвучко обернувся до мене. Я бачила, як у його очах знову спалахнув неспокій — він не збирався просто так відпускати тему.
— Мелані, тепер будь відвертою. Ти справді не маєш стосунку до цих сатиричних творів?
Його голос був майже благаючим, ніби він намагався втриматися на краю прірви сумнівів. Але я вже вибудувала свою стратегію й була готова дати відповідь, яка заспокоїть брата.
Я рівно подивилася йому в очі й, вдало підбираючи слова, впевнено почала доводити свою точку зору. Я пояснила, що схожість стилю — це лише результат мого захоплення літературними тенденціями та впливу популярного автора. Навела кілька прикладів зі світової літератури, де письменники переймали стиль один одного, свідомо чи ні. Додала, що розбурхана уява сера Джона підштовхнула його до хибних висновків, адже якби була хоч якась реальна загроза викриття, це сталося б значно раніше.
Я бачила, як напруга поступово спадає з обличчя Алекса. Він довго мовчав, здавалося, обмірковував почуте, а потім важко зітхнув.
— Гаразд, Мелані. Я хочу вірити тобі. Просто… будь обережною.
Я усміхнулася й обережно торкнулася його руки.
— Гаразд, братику.
На обід Алекс зібрався й вирушив до свого маєтку. Я провела його поглядом, розуміючи, що цей день виснажив його не менше, ніж мене. Але головне, що мені вдалося — заспокоїти його. Хай там що, його серце вже було достатньо натерпілось, і я не хотіла додавати йому ще приводів для тривоги.
Зима прийшла раптово й безжально, сковуючи землю крижаними вітрами та завиваючи в трубах моторошними голосами. Холод проникав навіть крізь найщільніші штори, змушуючи людей куняти біля камінів і закутуватися в теплі шалі. Я майже зовсім припинила виходити з дому, відмовившись від будь-яких заходів. Світські розмови втратили для мене будь-яку привабливість, а новини ззовні долітали до мене лише з вуст слуг.
Одного вечора, коли я гріла руки над полум’ям каміна, покоївка з тривогою в голосі розповіла мені про лихо, що охопило місто. Почалася епідемія. Люди хворіли сотнями, лікарі не встигали надавати допомогу, а вулиці порожніли під страхом зарази. Дехто говорив, що це покарання небес, інші — що це лише черговий виток смертельної хвороби, яка час від часу приходить випробовувати людство.
Я зрозуміла, що не можу сидіти склавши руки. В монастирі, як я знала, завжди розгортали пункти допомоги для хворих і знедолених. Тож, не вагаючись, я написала листа до настоятельки, запитавши, чи потрібні ліки, чи буде корисною моя допомога. Відповідь надійшла швидко: нестача медикаментів була жахливою, а зайві руки могли врятувати не одне життя.
Не гаючи часу, я закупила все необхідне — трав’яні настоянки, дезінфікуючі розчини, бинти, навіть кілька дорогих, рідкісних ліків, які могли допомогти найважчим пацієнтам. Залишивши дім на довіру перевіреним слугам, я вирушила до монастиря.
Мандрівка виявилася непростою: січневі дороги були встелені снігом, вітер кидав у вікна карети колючий лід, і мороз пробирав до кісток. Проте це було лише початком випробувань.
Зима виявилася довгою та суворою, і я залишилася в монастирі аж до пізньої весни. Дні минали у виснажливій роботі — догляд за хворими, приготування настоїв, допомога сестрам у їхніх щоденних обов’язках. Хвороба не оминула і мене, та, на щастя, я перенесла її в легкій формі, відлежавшись у монастирській келії кілька днів.
Я написала Алексу, сповістивши його про своє рішення, щоб він не хвилювався. У відповідь брат надсилав листи, сповнені турботи та переживань, хоча я відчувала між рядків його гордість за моє рішення.
Так пройшли довгі місяці, перш ніж весняне тепло поступово розтопило лід на дорогах і повернуло світ до життя. Але я знала, що повернуся додому зовсім іншою людиною — зміненою тими випробуваннями, що випали на мою долю.
Дорога додому видалася довгою та виснажливою, та коли я нарешті переступила поріг маєтку, мене охопило приємне відчуття спокою. Тут усе було так, як я залишила: знайомий запах воску та каміна, м'яке світло лампад, ретельно прибрані покої. Але найбільше мене чекало на письмовому столі — кілька листів, акуратно складених у стопку.
Розгорнувши перший, я впізнала витончений почерк видавця. Він повідомляв, що мої новели мали неабиякий успіх, тож друкарня вирішила випустити додатковий тираж. Новина потішила мене: це означало, що мій голос продовжував знаходити відгук у читачів.
Наступні листи виявилися більш прозаїчними — рахунки за різні послуги, звичайна буденність, якою доводилося займатися, хоч би яким захопливим не було моє життя. Серед них був і лист від Алекса, судячи з дати, написаний ще до мого від’їзду.
Та коли я взяла останній конверт, у мене мимоволі завмерли пальці. Це було щось несподіване. Незнайомий, але витриманий почерк, щільний папір, відсутність будь-якого герба чи розкішного оформлення. Відчуття було таке, ніби цей лист потрапив сюди випадково, але він був чітко адресований мені.
Я повільно розпечатала його, не знаючи, чого очікувати.
«Вельмишановна баронесо,
Не міг не помітити вашої тривалої відсутності. Враховуючи люту зиму та негоду, що панувала останніми місяцями, сподіваюся, що у вас усе гаразд. Дозвольте мені висловити своє щире занепокоєння, адже вас ніхто не бачив ані на прогулянках, ані на заходах, і, як ваш сусід, я вважаю своїм обов’язком поцікавитися вашими справами.
З належною повагою,
Генрі Джермен»
Я перечитала написане декілька разів, не до кінця розуміючи, що саме мене більше здивувало: сам факт його турботи чи те, що він, здавалося, доклав зусиль, щоб це висловити.
Чому його раптом так хвилювала моя відсутність? Адже наші зустрічі не були настільки частими, щоб він міг відчути справжній брак моєї компанії.
Я зітхнула й, відклавши листа, дістала аркуш паперу, щоб написати відповідь.
"Доброго дня, вельмишановний мілорде!
Дякую за вашу несподівану турботу, однак мушу запевнити, що вона не була необхідною. Проте, аби задовольнити вашу цікавість, повідомляю, що останні місяці провела в монастирі, допомагаючи хворим у нелегкі часи епідемії.
З повагою,
Ваша сусідка,
Баронеса Скотт"
Я перечитала листа, намагаючись зважити кожне слово. Виходило дещо холодно, та іншого тону я і не хотіла. Він турбувався? Що ж, тепер його цікавість буде задоволена.
Я заклеїла конверт і покликала служницю, щоб лист якнайшвидше відправили до маєтку Джермена.
Весна принесла не лише пробудження природи, а й продовження важких випробувань. Епідемія, що вирувала всю зиму, забрала безліч життів — як серед простого люду, так і серед знаті. Вулиці міст опустіли, багаті маєтки втратили своїх господарів, а церковні дзвони не встигали змовкати, сповіщаючи про нові втрати.
До того ж негода й тривала мерзлота позначилися на сільському господарстві. Посівна почалася із значним запізненням, і селяни з тривогою шепотілися про можливий голодний рік. Земля була вичерпана, стомлена роками вирощуваними тих самих культур, і навіть досвідчені управителі не могли гарантувати добрий урожай.
У ці важкі часи Алекс узяв на себе не лише фінансові питання, а й управління землями. Я беззастережно довіряла йому, знаючи, що його розсудливість і ділова хватка допоможуть нам уникнути найгіршого. Одного разу, отримавши чергового листа, я прочитала його рішення змінити традиційні культури посіву. Він вважав, що зміна підходу дасть змогу краще використати ґрунт і знизити ризики неврожаю.
Я без вагань погодилася, хоч тоді й не усвідомлювала, наскільки це рішення стане доленосним. Як згодом виявилося, вибір Алекса був напрочуд вдалим: у той час, як інші землевласники зазнавали втрат через неврожай, наші поля дали значно більше, ніж очікувалося. Це дозволило не лише прогодувати наші маєтки, а й допомогти тим, хто опинився в скруті.
Доля виявилася прихильною до нас, і хоч попереду ще чекало чимало труднощів, цього разу ми були готові їм протистояти.