Пола Маклейн - Леді Африка

— Щиро кажучи, я ніколи раніше не зустрічала такої розумної людини. Це була найприємніша несподіванка за цілий рік.

— Навіть у лихоманці він був такий розумний?

— Так, навіть у лихоманці.

Вона усміхнулася.

— Проте потім я поїхала додому, а далі поїхав він, і лише останнім часом наша дружба відродилася знову. Мені дуже пощастило.

Вона випросталася й витерла руки об фартух. З-за відчинених дверей на нас дивилося непривітне низьке небо: дощ не вщухав.

— Я попрошу когось із хлопців привести твого коня, якщо бажаєш. Лише якщо ти не передумала.

Я уявила слизьку дорогу до «Соясамбу», а потім — горіхові очі та сміх Деніса. Мені хотілося побачити його знову, а ще — дізнатися про їхні стосунки з Карен.

— Думаю, доведеться залишитися, — сказала. — Дощ скінчиться не скоро.

Цілий день Карен готувалася до приїзду Деніса: складала меню для обіду, змушувала служників чистити дім згори донизу. Нарешті, сомалійський хлопчик від Деніса з’явився знову, а невдовзі після нього й сам Деніс, мокрий до нитки, але все одно чомусь веселий. Він незворушно їхав собі верхи під зливою, а його не менш витривалий сомалійський слуга, Білліа, йшов пішки.

— Тепер мені трохи незручно затримуватися через дощ, коли вам так добре вдалося дістатися додому, — зізналась я по тому, як ми привіталися.

— Я ще не розповів про ті ділянки шляху, де моєму коневі було по шию.

Він скоса глянув на мене й скинув свого капелюха, з якого стікала вода.

— До того ж приємно тебе бачити.

Карен повела його в дім, щоб відпочив перед обідом, а я пішла до бібліотеки, бо несподівано почала нервувати. Не знала, що зі мною, але поки гортала сторінки романів Теккерея та переглядала книги, які для мене відклала Карен, зрозуміла, що читаю той самий уривок знову й знову, нічого не тямлячи; маленька сова Мінерва зі свого сідала схиляла голову й вивчала мене своїми великими круглими очима, що не кліпали. Вона була схожа на пернате яблуко з блискучим дзьобом, подібним до гачка на застібці черевика. Я підійшла до неї та спробувала виказати своє дружнє ставлення — погладила її одним пальцем, як це робила Карен, — і, здається, зрештою це її переконало.

Можливо, те, що я відчувала, це лише звичайна невпевненість, думала я, знову дивлячись на грубий стос книжок. Деніс і Карен такі розумні... поряд із ними я могла почуватися дурепою. Чого мені не сиділося в школі ще кілька років? Набралася б хоч якихось знань — байдуже, що вони не мали б нічого спільного з кіньми, фермою чи полюванням у товаристві Кібії. Проте я так прагнула повернутися додому — туди, де мені все знайоме й рідне, — що навіть не думала, що якісь знання з книжок зможуть стати мені в пригоді. Тепер, мабуть, уже запізно. Я могла б нині спробувати запам’ятати кілька дотепних висловів із Теккерея і, можливо, здатися розумнішою, ніж є, під час розмови за обідом, але це було б лише грою, у якій я вдавала б із себе погіршену версію Карен.

— Дурепа, — роздратовано вилаяла я себе, а Мінерва простягнула мені один смугастий жовтий кіготь. На краще чи на гірше — але я така, як є. І все станеться, як станеться.

За довгі тижні серед чагарників Деніс надто знудився за розмовами. Поки ми обідали томатною юшкою, бланшованою брюссельською капустою і палтусом по-голландськи, що просто танув на язиці, він розповідав нам, як повертався північними краями. Зупинявся в якомусь своєму маєтку біля Елдорета й бачив туристів, які полювали на дичину: стріляли з легкових автомобілів і залишали тіла мертвих тварин гнити.

— О Господи!

Я ніколи про це не чула.

— Це ж просто бійня.

— Я звинувачую в усьому Тедді Рузвельта, — сказав він. — Ці його фотографії з широко розставленими ногами, де він поряд з убитими слонами, мов якийсь пірат. Це виявилося занадто привабливим. Занадто простим.

— Мені здавалося, його полювання мало на меті збір зразків для музеїв, — сказала Карен.

— Не дозволяй згадкам про музеї дурити себе. Він поводився як спортсмен та заходив щораз далі.

Деніс відсунув свій стілець та закурив сигару.

— Мене непокоїть не стільки Рузвельт, стільки те, що він розпочав. Ці тварини вмирають лише тому, що хтось напився та зарядив рушницю.

— Можливо, одного дня вийде певний закон, — сказала Карен.

— Можливо. Але між тим, сподіваюся, що не натраплю на когось із цих веселунів, бо тоді я за себе не ручаюсь.

— Ти хочеш, щоб усе повернулося до часів райського саду.

Очі Карен — глибокі та насичено-чорні — блиснули у світлі свічок.

— Деніс дуже добре пам’ятає, яким незайманим усе було раніше, — сказала вона мені.

— Я також. Це важко забути.

— У нас зовсім недовго гостювала мати Берил, — розповіла Денісу Карен, а потім додала: — Я думала, вона орендуватиме «Мбаґаті».

— О, — здивувався він. — Я гадав, ваша мати померла.

— Це не так далеко від правди. Вона покинула нас, коли я була зовсім малою.

— Я б не змогла вижити без любові моєї матері, — сказала Карен. — Я пишу їй щотижня — у неділю, й не уявляю життя без її листів. Цього тижня я розповім їй про тебе та скажу, що ти схожа на Мону Лізу. Ти дозволиш якось тебе намалювати? Ти будеш прекрасною натурницею. Ось хоча б зараз: прекрасна й водночас трохи розгублена.

Я зашарілася. Вона говорила так відверто, а на додачу ці очі, від яких, здається, нічого не приховаєш.

— Це ж насправді не відображається на моєму обличчі?

— Пробач і спробуй не ображатися. Люди мене дуже цікавлять. Кожна людина — дивовижна загадка. Ви лишень подумайте: половину свого часу ми не знаємо, що робимо, але все одно живемо.

— Так, — сказав Деніс. — Шукаємо щось важливе й деколи йдемо не тим шляхом, самі цього не помічаючи.

Він потягнувся та знову вмостився у своєму місці, мов довголапий кіт на сонці.

— Іноді ніхто не знає, яка між цими шляхами різниця, й особливо — клятий бідолашний пілігрим.

Він майже непомітно підморгнув мені.

— А як щодо історії? Жодної вечері без оповіді.

Я думала про те, що могла б їм розповісти, й нарешті зупинилася на випадку з Падді: тому дні на фермі в Елкінґтонів. Бажаючи