Сергій Фішер - Командирка, Сергій Фішер

– До аварійного виходу! – крикнула Лу, вказуючи на двері в кінці бокового коридору. – Я прикрию!

Її команда почала поступовий відступ, але охорона прибувала. Постріли лунали з усіх боків, і Лу розуміла, що вони довго не протримаються.

– Лу, йдемо! – закричала Джин, підтримувана Мітчем. Її плече кровоточило – нове поранення.

Лу зробила ще кілька пострілів і почала відступати, коли раптом побачила, як за спинами охоронців з'явилася нова фігура. Висока, військова постава, сиве волосся...

– Батько? – прошепотіла вона, не вірячи своїм очам.

Генерал Чан стояв поруч із Саніном, одягнений в свою парадну уніформу, його обличчя було кам'яним.

– Лу, досить, – його голос пролунав над стріляниною. – Здавайся. Це наказ.

Лу застигла, не в змозі повірити в те, що відбувається. Її батько, якого вона вважала в'язнем, стояв пліч-о-пліч із Саніном. Зрадив? Чи це якась хитрість?

– Батьку, – вона майже не впізнала свого голосу. – Що ти робиш?

– Те, що повинен, – відповів він твердо. – Опусти зброю, Лу. Зараз же. Або твої друзі загинуть.

Санін зробив жест, і стрілянина з боку охорони припинилася. Наступила напружена тиша.

– Останній шанс, лейтенанте, – мовив Санін, і в його голосі не було колишньої доброзичливості. – Здавайтеся, або ваших друзів розстріляють на місці. Починаючи з сержанта Вей.

Лу бачила, що її команда чекає наказу. Вейл все ще тримав бластер напоготові, Таша і Раміро підтримували поранену Джин. Всі дивилися на неї, чекаючи рішення.

Але найгірше було те, що її батько стояв на боці ворога. Людина, яку вона поважала все життя, генерал, який, як вона думала, повстав проти геноциду... тепер він знову служив Імперії?

– Лу, не слухай їх, – прошепотіла Джин, стискаючи закривавлене плече. – Це пастка.

– Я знаю, – відповіла Лу так тихо, що почула лише Джин. – Але в нас немає вибору. Не зараз.

Вона повільно підвелася і кинула свій бластер на підлогу:

– Ми здаємося. Але спершу я хочу поговорити з батьком. Наодинці.

Санін розсміявся:

– Боюся, ви не в тому становищі, щоб висувати умови, лейтенанте.

– Думаю, це можна влаштувати, – несподівано сказав генерал Чан, дивлячись на Саніна. – Дві хвилини, не більше. Це не завадить вашим планам, директоре.

Санін подумав секунду, потім кивнув:

– Дві хвилини. Але ваша дочка роззброєна, і ми будемо спостерігати.

Генерал Чан підійшов до Лу, поки охорона тримала її команду під прицілом. Коли вони опинилися віч-на-віч, Лу побачила, що обличчя батька було втомленим, з новими зморшками, але очі... його очі були такими ж твердими, як завжди.

– Що ти робиш? – прошепотіла вона. – Ти ж був проти проекту. Ти сказав мені, що Імперія зрадила свої принципи.

Генерал глянув через плече, переконуючись, що вони досить далеко від Саніна, хоча і в межах видимості:

– Я сказав, що служу Імперії, Лу. І це правда.

Їх розділяло лише кілька сантиметрів, і Лу бачила, як щось промайнуло в очах батька – якийсь знак, який вона не могла зрозуміти.

– Ти зрадив нас, – сказала вона з гіркотою.

– Ні, – тихо відповів він. – Я зробив вибір. І ти повинна зробити свій.

Він нахилився до її вуха, ніби хотів сказати щось особисте, і прошепотів так тихо, що тільки вона могла почути:

– Сховище порожнє. Зброя вже в дорозі до станцій водопостачання. Вісник знає. Він відправив іншу групу. Грай свою роль.

Лу майже не дихала, намагаючись не виказати свого шоку. Її батько... все ще на їхньому боці? Це все була гра?

– Час вийшов, – гучно оголосив Санін. – Охороно, затримати їх всіх.

Офіцери швидко наклали наручники на Лу та її команду. Тепер, коли вона знала про план батька, Лу не опиралася. Вона дозволила себе затримати і тільки коротко глянула на Джин, намагаючись поглядом передати: "Не опирайся. Це не кінець."

– Відведіть їх до камер допиту, – наказав Санін. – І переконайтеся, що вони не зможуть зв'язатися ні з ким. Особливо лейтенант Чан.

Коли їх виводили, Лу востаннє озирнулася на батька. Генерал Чан стояв непорушно, його обличчя знову стало кам'яним. Але Лу тепер бачила – це була маска. Маска, за якою ховався план, про який вона могла лише здогадуватися.

***

Ерік повільно приходив до тями, відчуваючи пульсуючий біль у потилиці. Він спробував підняти руку, щоб торкнутися голови, але виявив, що прикутий до стільця. Через силу розплющивши очі, він побачив, що знаходиться в маленькій камері допиту – білі стіни, яскраве світло, дзеркало одностороннього бачення на стіні.

– Нарешті прокинувся, – почувся знайомий голос.

Ерік повернув голову і побачив директора Саніна, який сидів навпроти, склавши руки на столі.

– Де моя мати? – це було перше, що спитав Ерік.