То Софія - З ним безпечно , То Софія

Коли світло в залі ввімкнулось, Іра махнула мені:
— Я поведу їх, залишайся. 

Діти метушились, ділитись враженнями, але я вже не чула їх. Лише відчувала — його руку в своїй. Ми вийшли на вулицю мовчки, ніби боялись сказати щось зайве й зруйнувати магію. 

Небо було всіяне зорями — прозоре, тепле, літнє. Я зупинилась, вдихнула повітря на повні груди й повернулась до нього. 

— Ходімо, — шепнула. І ми рушили стежкою між корпусами, туди, де за деревами відкривався краєвид на море. 

Ми сіли на лавку, де колись уже сиділи. Тепер усе було інакше. Тепліше. Мовчання не тиснуло — воно обіймало. 

— Знаєш, — сказала я, — я весь час думаю, що виїзд уже завтра. І що... це кінець. 

Дамір подивився на мене так, ніби я сказала щось зовсім нерозумне.
— А хіба любов має зміну? Вона не працює до першого вересня. 

Я усміхнулась, але в грудях кольнуло.
— Я боюся. Як це буде — не бачити тебе щодня? Не прокидатись з думкою, що зустрінемось на пляжі, що ти знову принесеш мені каву чи вкриєш рушником, коли я засну під сонцем... Я не знаю, як без цього. 

Він обійняв мене міцніше, ніж будь-коли.
— А я не знаю, як без тебе. І не хочу дізнаватись. 

Його губи торкнулись мого чола, потім щоки, а тоді — губ.
Цей поцілунок був несхожий на інші. В ньому було все: трепет, обіцянка, страх і надія. Мов перший подих після довгого занурення у воду. 

— Давай не прощатись, Міло. Давай просто... залишимось. Навіть якщо далеко, навіть якщо щодня не поруч. Ми будемо. 

Я кивнула, ховаючи обличчя в його грудях. 

— Я просто боюся прокинутись — і зрозуміти, що все це був сон. Що ти — мій Париж, який мені наснився. 

— Тоді я не дозволю тобі прокинутись, — прошепотів він. 

І ми ще довго сиділи так, під зорями, ніби час зупинився. Ніби все, що було до нас — неважливе. І все, що буде — ми ще встигнемо пройти разом.