Chris Jey - Between angels and demons, Chris Jey

- Будемо на тебе чекати. До зустрічі, – попрощався Вільям і пішов за дружиною.

Данте попрямувала до спальні. Вона попросила Вільяма, який ні на крок не відходив від дружини, залишити її на кілька хвилин одну. Чоловік пішов у їдальню. Данте стала перед дзеркалом і почала досліджувати своє тіло на предмет сторонніх тіл під шкірою чи міток. На диво дівчини вона нічого не знайшла.

- Не може такого бути, - промовила вона сама до себе. – Це не може бути реальністю. Моя реальність – це 21 століття та купа проблем на мою гарну дупу. Хто міг це зробити? – Данте міркувала вголос і міряла кімнату кроками. - Табріс? Як варіант. Демони? Не пам'ятаю демона, який може у минуле повернути чи спотворити реальність. Гаразд, Данте, заспокойся, - дівчина кілька разів глибоко вдихнула, - прорвемося. А поки прикидатимуся наївною Даніелою і мило всім усміхатимусь. Треба сукню одягти, а то вигляд цих панталонів мене дратує, – дівчина відкрила велику шафу, в якій зберігався одяг. - Треба ж, навіть шафу зі шмотками відтворили, як у мене колись був, - Данте дістала сукню, яка їй сподобалася, і одягла її. - М-да, ну і мода була колись, - вона покрутилася біля дзеркала, і спустилася до чоловіка в їдальню.

- Дорога, ти просто прекрасна, - усміхнувшись, промовив Вільям.

- Дякую, коханий. Так що ми снідатимемо чи ні? А то я дуже зголодніла, - дівчина сіла за стіл.

- Звісно, ​​будемо. Зараз Тамара все подасть на стіл, – Вільям сидів на чолі столу та читав свіжий номер газети.

- Що нового у світі твориться? – Данте присіла на своє місце.

- У принципі нічого. Стартували президентські вибори. Треба піти та проголосувати за гідного кандидата.

- Ясно, - сказала Данте, милуючись чоловіком. - А давай сходимо в ... - дівчина задумалася і почала згадувати, куди можна піти відпочити в 19 столітті, - сходимо в театр, - уосміхнулася Даніела.

- Можна сходити. Але давай не сьогодні, а завтра. Сьогодні ж до нас приходить у гості Керолайн. Забула?

- Ні, не забула. Добре, тоді сходимо завтра.

Тамара, прислуга в будинку Доусон, нарешті принесла сніданок. Данте подякувала дівчині і почала їсти, роздумуючи, як вона опинилася в такому реалістичному минулому. Поснідавши у спокійній сімейній обстановці, Вільям попрощався з дружиною та вирушив на роботу до банку. Данте, недовго думаючи, вирушила до найближчої бібліотеки шукати згадки про переміщення у часі. У міській бібліотеці дівчина не знайшла нічого цікавого. Годинник на ратуші пробив рівно два. Данте згадала, що в цей час має прийти Керолайн. Дівчина прийшла додому і піднялася до себе, щоби переодягнутися.

- До чого незручні ці парашути, - сказала вона, намагаючись зняти сукню. - І як я лише в них ходила раніше. Це якесь жахіття. Та ще ці ґудзики перламутрові. Фу. Повна несмак, - дівчина все намагалася звільнитися від вбрання. - А, до біса. Віл нове мені купить, - мисливиця взяла ножа для конвертів, що лежав на столі, і розрізала збоку, по шву, сукню. - Нарешті. Прямо дихати стало легше. До біса тебе, - вона підняла сукню з підлоги і кинула її в дальній кут кімнати. – Хоча таке вбрання навіть бісові не побажаєш.

Дівчина залишилася стояти в одній спідній білизні. Хоча білизною це назвати складно. За нинішніми мірками це скоріше укорочений комбінезон із якоїсь бавовняної тканини чи шовку.

- Убийте мене хтось, - Данте дивилася на себе в дзеркало. – Хочу назад у 21 століття. Хочу носити стрінги та ліфчики з push-up ефектом, - хникала дівчина. - Знайду гада, який мене сюди відправив, одягну в панталони і якомога тугіше затягну корсет, - Данте тупнула ногою. - Ось яка буде моя страшна помста.

Раптом у дзеркалі, Данте побачила силует. Дівчина обернулася. Але там нікого не було. «Дивно», - подумала вона. Ще за пару секунд мисливиця знову помітила силует. Цього разу їй здалося, що хтось пройшовся у кімнаті.

- Місіс Доусон, у Вас все гаразд? – постукала у двері Тамара.

- Так. Все добре, - Даніела відчинила двері служниці.

- Можеш увійти. Допоможеш мені вибрати сукню для обіду з міс Керолайн.

- Я? – здивувалася Тамара. – Я не можу. Я ж лише прислуга. Я не можу радити, що вдягнути такій дамі як Ви. – Тамара покірно опустила голову вниз.

- Хто це дама? Я чи що? Не сміши. Я така сама звичайна жінка, як і ти, – Данте усміхнулася.

- Не обмовляйте себе, місіс. Ви розкішно одягаєтеся, користуєтеся парфумами, косметикою і так красиво завжди укладаєте волосся. А ще всі чоловіки обертаються після того, як бачать вас, - Тамара тихо зітхнула.

- Мила, - Даніела взяла руки служниці у свої. – Все це я маю завдяки своєму чоловікові. Я була такою самою, як і ти. Я приїхала здалеку шукати кращого життя, а натомість втратила сестру і жила рік на вулиці. Все моє багатство не моє. Не я його заробляла тяжкою працею. З чим мені пощастило, то це з чоловіком. Якби не він, я давно б померла з голоду. Тому, бачиш, ми з тобою однакові. Ми, на жаль, із нижчих кіл суспільства. Але хочеш, я тобі відкрию свій секрет? – Данте усміхнулася, дивлячись на дівчину. – Я рада, що народилася бідною. Бідність, не завжди погано. Ти можеш сміятися, але коли я була бідна, я почувала себе вільнішою, ніж зараз. Багатство приходить і йде. З ним пов'язана велика відповідальність та жахлива плата. Повір мені. Тож не треба заздрити багатим. Кожен має свою плату за життя. До того ж, хіба Богу не все одно бідна ти чи ні? Перед Небесами ми однакові. А хто знає, може й тобі пощастить, і ти станеш знатною дамою, – усміхнулася Даніела.

- Можливо, ви маєте рацію, - тихо промовила Тамара. - Але яка порядна людина подивиться на мене? Адже я ходжу в лахмітті. Це зношені речі моїх мами та старшої сестри.

- А думаєш, коли Віл уперше мене побачив, я була найкрасивішою? На мені був порваний одяг, а волосся я три місяці не розчісувала. Не в одязі справа. Але якщо це для тебе так важливо… - Данте підняла сукню, яку вона так жорстоко розрізала. – Ось. Якщо ти вмієш шити, то можеш забрати це собі. Я трохи порвала плаття. І ще, - Данте дістала дві сукні з шафи. – Дарую. Вони цілі. Можеш прямо зараз їх одягнути. Вони твої.