А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

Джейн. Тільки із сином одного разу.

— Ітаном.

— Гарний хлопець. Трохи сором’язливий. Ви з ним бачились?

— Так. Сто років тому.

— Гарний хлопець. Він одного разу приходив, щоб разом із батьком піти на гру «Брюїнс»[231].

— То ви не можете нічого мені сказати про Джейн, — нагадую я.

— Ні. Хоча… Вам треба знати, як вона виглядає, так?

— Так.

— Здається, в його кабінеті є її фото.

— Фото?

— У нас була коробка з його речами, яку треба відправити до Нью-Йорка. Вона досі там. Тепер ми вже не впевнені, що з нею робити. — Шморгає та кашляє. — Піду гляну.

Я чую, як слухавка човгає по столу, коли Алекс підводиться — цього разу без Шопена. Закушую губу, визираю у вікно. Та жінка на кухні заглядає у глибини морозильної камери. На якусь божевільну мить я уявляю, що там спакована Джейн, її тіло поглазуроване памороззю, очі ясні й закрижанілі.

Скрегіт на іншому кінці дроту.

— Вона переді мною, — каже Алекс. — Фотографія тобто.

Мені перехоплює подих.

— У неї темне волосся та світла шкіра.

Я видихаю. В них обох темне волосся та світла шкіра, як у Джейн, так і в самозванки. Це не допомагає. Але я не можу запитати про вагу.

— Так… зрозуміло, — кажу я. — Може, ще щось? Ви знаєте… чи не могли б ви, можливо, відсканувати це фото? І надіслати мені?

Пауза. Я дивлюся, як жінка за сквером зачиняє дверцята морозилки й виходить з кімнати.

— Я дам вам адресу своєї електронної пошти, — кажу я.

Нічого. Тоді:

— Ви казали, що ви подруга…

— Алістера. Так.

— Знаєте, не думаю, що я можу ділитися його особистими речами з будь-ким. Вам доведеться самій попросити його. — Цього разу без шморгання. — Ви сказали, що вас звуть Алекс?

— Так.

— А прізвище ваше?

Я спершу відкриваю рот, а тоді клацаю на кнопку завершення дзвінка.

У кімнаті тиша. Через коридор я чую цокіт годинника в Едовій бібліотеці. Затамовую подих.

Алекс вже телефонує Алістеру? Він чи вона зможе описати мій голос? Він зможе зателефонувати мені на домашній, а може навіть на мобільний? Я дивлюся на свій мобільний, ніби то спляча тварина; чекаю, коли він заворушиться, серце стукотить у мене під ребрами.

Він лежить нерухомо. Немобільно. Немобільний мобільний. Ха.

Зосередься.

60

Внизу, на кухні, під барабанний дріб крапель дощу об мої вікна, я наливаю собі у келих мерло. Довгий ковток. Мені було це необхідно.

Зосередься.

Що я знаю тепер, чого не знала раніше? Алістер розділяв роботу й домашнє життя. Відповідає особистісним якостям багатьох жорстоких злочинців, але, з іншого боку, не надто корисна інформація. Далі: він приготувався перевестися на нью-йоркську гілку своєї фірми, навіть купив нерухомість, перевіз усю сім’ю на південь… А потім щось пішло не так, і він не залишився ніде.

Що трапилось?

По шкірі пробігають мурашки. Тут прохолодно. Я присуваюсь до каміна, повертаю ручку біля решітки. Розцвітає невеликий полум’яний сад.

Я влягаюся на диван, занурююся у подушки, вино здригається в келихі, халат закручується навколо мене. Було б добре його випрати. Було б добре і самій помитись.

Пальці пролазять до кишені. Вони вкотре обмацують візитівку Литтла. Вкотре відпускають її.

І знову я дивлюся на себе, на своє примарне «я» в екрані телевізора. Затонула в подушках, у бляклому халаті, я схожа на привида. Я відчуваю себе привидом.

Ні. Зосередься. Наступний хід. Я ставлю склянку на журнальний столик, спираюся ліктями на коліна.

І усвідомлюю, що не знаю, яким має бути наступний хід. Я навіть не можу довести існування, тепер чи раніше, самої Джейн — моєї Джейн, справжньої Джейн, — а тим більше її зникнення. Чи смерть.

Чи смерть.

Я думаю про Ітана у пастці того дому. Гарний хлопець.

Пальцями, ніби плугом по полю, проводжу по волоссю. Відчуваю себе мишею в лабіринті. Це знову експериментальна психологія: ті маленькі істотки зі своїми очима-цяточками й хвостами-шнурочками від повітряних кульок біжать спочатку в один прохід, натикаються на глухий кут, тоді в інший. «Ну ж бо», — підганяли ми їх згори, сміялися й робили ставки.

Тепер мені не смішно. Я знову питаю себе, чи не подзвонити Литтлу.

Але натомість я розмовляю з Едом.

— Стаєш трохи психованою, так, ударнице?

Я зітхаю, волочу ноги по килиму в кабінеті. Я засмикнула жалюзі, щоб та жінка не могла за мною спостерігати; кімнату вкривають смуги тіней упереміш із похмурим світлом, наче то клітка.

— Я відчуваю себе зовсім нікчемною. Почуваюся ніби в кіно, фільм закінчився, загорілося світло, усі вже повиходили з кінотеатру, а я залишилась там сидіти, намагаючись осягнути, що ж трапилось.

Він хихикає.

— Що? Що смішного?

— Просто це так по-твоєму: порівняти цю ситуацію з кіно.

— Справді?

— Справді.

— Що ж, мої вихідні точки останнім часом дещо обмежені.

— Гаразд, гаразд.

Я не сказала ані слова про минулу ніч. Навіть коли я думаю про це, то здригаюся. Але вся решта розкручується в моїх словах, ніби бобіна кіноплівки: повідомлення від самозванки, сережка у квартирі Девіда, канцелярський ніж, телефонна розмова з Алекс.

— Здається, ніби це якийсь епізод із фільму, — повторюю я. — І я думала, ти будеш більше стурбованим.

— Щодо чого?

— Як мінімум щодо того, що у мого орендаря у спальні лежить коштовність мертвої жінки.

— Ти ж не знаєш, чи то її.

— Знаю. Впевнена.

— Ти не можеш бути впевненою. Ти навіть не впевнена, чи вона…

— Що?

— Ти знаєш.

— Що?

Тепер він зітхає.

— Жива.

— Я не думаю, що вона жива.

— Я маю на увазі, що ти навіть не впевнена, чи вона існує, чи навіть…

— Так, я впевнена. Я впевнена. Я не помішана.

Тиша. Я слухаю його дихання.

— Ти не думаєш, що у тебе параноя?

Не даючи йому продовжити, я перебиваю:

— Це не параноя, якщо це відбувається насправді.

Тиша. Цього разу він не продовжує.

Коли я знову говорю, мій голос деренчить.

— Дуже дратує, коли тебе так опитують. Дуже, дуже дратує застрягти тут, у чотирьох стінах. — Я ковтаю. — В цьому будинку, і в цій… — мені хочеться сказати петлі, але доки я дібрала слово, він уже говорить.

— Я знаю.

— Ти не знаєш.

— Тоді можу собі уявити. Послухай, Анно, — продовжує він, не даючи мені вступити. — Ти цілих два дні прожила на надсвітловій швидкості. Усі вихідні. Тепер ти кажеш, що Девід може бути причетний якось… Будь-як. — Він кашляє. — Ти себе накручуєш. Може, сьогодні тобі варто просто подивитися кіно чи почитати, чи щось таке. Швидше лягти спати. — Кашель. — Ти належним чином приймаєш ліки?