Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

 Після цієї розмови граф намагався, як міг, себе контролювати... дуже старався...

 І життя потекло більш-менш розмірено.

На початку весни почали приходити невтішні новини. Зріла чергова змова проти короля. У Монфора знову прокинулися, на якийсь час забуті, амбіції і він вирішив обговорити з Амелією це питання.

— Кохана, я не хочу виступати на чиємусь боці. Але і стояти осторонь буде грандіозною дурістю. Зараз обставини склалися так, що в мене є реальна можливість стати королем, поки триває гризня між впливовими лердами. Мій родовід дозволяє законно претендувати на трон, із цим проблем немає. Трохи магії, і ти станеш королевою Франції, — натхненно говорив він, ходячи кімнатою.

 Амелія не була здивована. Свої наміри він від неї ніколи не приховував.

— Для тебе і для всіх нас це буде загибеллю. Якщо ти і станеш королем, то ненадовго. Ніяка магія не допоможе втримати трон.

— Але ж якщо ми об'єднаємо наші можливості, то зможемо втримати його й навіть піти далі, — вигукнув граф.

 Амелія підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

— Я покажу тобі. Не знаю чому, але не вийде.

 І Максиміліан де Монфор побачив те, що бачила вона...

У замок Монфорт увірвалися озброєні люди. Натовп спраглих крові солдатів. Він знав, що місто вже захоплене. Граф побачив, що жінки з дітьми біжать до підвалу, де розташований рятівний підземний хід із замку. У дворі йде криваве побоїще. Він з останніх сил бореться одразу з кількома нападниками. У його праву руку влучає стріла, обпікаючи різким болем, наступна стріла потрапляє в груди, потім його пронизує меч противника... Темрява...

 Він відсмикнув руку.

— Але чому?! Як таке можливо?! — вигукнув граф.

— Я не знаю, — розвела руками дружина. — Мені показали лише це. Події між сьогоднішнім днем і тим, для мене закриті.

 Монфор нервово ходив кімнатою.

— Неймовірно! Адже разом нас перемогти неможливо!

– Любий, найрозумніше, відійти вбік і не вплутуватися в новий розподіл влади. Ми чудово зможемо захистити себе й наші володіння. Це вже дуже багато з огляду на обставини.

 Йому дуже важко було прийняти цю ситуацію. Але граф розумів, що зараз іншого вибору немає. Хоч би якою силою він володів, його мрії не судилося збутися. Принаймні цього разу...

Літо добігало кінця. Живіт виріс до величезних розмірів. Амелія вже ледве ходила. У приміщенні перебувати через спеку було неможливо, і для неї обладнали великий намет у лісі, біля замку. Щоранку її доставляли туди в паланкіні. У лісі було свіже повітря і хоч якийсь вітерець. Тут вона могла гуляти й відпочивати, не задихаючись від запаху спітнілих тіл і нечистот. Однак, попри всі перестороги, ночувати доводилося в замку. У країні вирувала війна, і Максиміліан не хотів ризикувати. Він поїхав перевіряти кордони, і тільки графиня знала, що він не просто перевіряв, а посилював магічний захист. Як вони й вирішили, граф відмовився виступати на чиємусь боці. Це не тішило сусідів і серйозно розлютило короля. Крім того, доходили чутки, що деякі лерди вважали, що Монфор слабкий. Саме тому, вухо треба було тримати насторожі.

Амелія вже знала, що в неї буде не один малюк. Стать дізнатися не вдалося, але це було й не важливо. Вона лежала під навісом на зручному ліжку, заваленому подушками. Живіт ходором ходив. До неї повільно підійшла Луїза.

— Я дивлюся, малюкам не терпиться вже вирватися на волю, — з усмішкою сказала вона. — Їм уже там дуже тісно.

— Якщо чесно, я вже не можу дочекатися цього моменту. Вони мене всю потовкли й змучили. Мені одночасно і страшно народжувати, і цікаво, які вони, мої малюки.

 Й обхопивши руками живіт, вона попросила своїх діток заспокоїтися, а потім почала наспівувати колискову. Живіт перестав смикатися. Але щойно майбутня мати замовкла, все знову почалося заново.

— Господи, що ми робитимемо із цими непосидами, коли вони народяться?! — вигукнула, сміючись, Амелія.

Ближче до вечора, коли почали збиратися до повернення в замок, вона відчула, що діти готові поглянути на цей недосконалий світ. Народжувати вночі в лісі в її плани ніяк не входило. Треба було терміново повертатися додому.

 Почався такий переполох! Тільки Луїза намагалася бути спокійною і впевнено командувала розгубленими слугами. Графиню терміново завантажили в паланкін. Ну як завантажили, радше впхнули й понесли до замку. Її так трясли в том паланкіні, що вона закричала:

— Стояти!

Тут підбігла Луїза і, віддихавшись, скомандувала йти швидко, а не бігти і йти синхронно. З горем навпіл, графиню доставили до її спальні. Біль був нестерпний. Настоянка Луїзи не особливо допомагала зменшити його. Амелія почала хрипнути від крику. Примчала повитуха. Оглянувши породіллю, вона зблідла. Луїза вчепилася їй у руку.

— Щось не так? Говори! Ти язика проковтнула?!

— Пологи надто швидкі... надто... Голівку первістка вже видно, — злякано зашепотіла та й кинулася до графині.

Першим з'явився хлопчик. Коли він закричав, усі усміхнулися і призабули про породіллю. Вона швидко нагадала про себе диким криком. Повитуха ледве встигла передати дитину Луїзі, як довелося приймати наступного малюка. Це була дівчинка. Діти були великі, здорові й кричали на всю силу своїх легенів. Амелія лежала знесилена, але щаслива.