Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Через кілька годин Альбрехт опинився в якомусь селі на іншому боці лісу. За той час сльози встигли вже декілька разів висохнути. 

Змучений, Альбрехт йшов незнайомою вулицею з відчуженим поглядом. Йому хотілося сховатися знов у лісі. Спіймавши чийсь зацікавлений погляд, хлопець насупився. А якщо й сюди приїдуть карателі? Треба було втікати подалі. І краще це зробити верхи.

Хлопець проходив базарною площею, коли побачив чоловіка невеликого зросту. Він продавав коней. Альбрехт з дитинства боявся сідати у сідло, бо одного разу впав з нього. Тоді матері його ледь вдалося врятувати. Краще б цього не робила…

Це виявилася ще одна причина чому він вирішив купити коня. У надії, що той його десь скине.

Підійшовши до торговця, Альбрехт з острахом глянув на коней.

— За скільки продаєте?

— Два срібних! Вибирайте будь-яку! Це чудові коні! — відповів чоловік.

— Мені потрібна спокійна! Я погано тримаюся у сідлі.

«Для чого тобі спокійна? Ти їхати збираєшся чи впасти десь?» — думки суперечили самі собі.

— Розумію! — кивнув торговець і показав пальцем на кобилу вороної масті.

Подивившись на неї, Альбрехт не помітив, як до нього через загородку підійшов гнідий жеребець з гарною гривою та міцними ногами з прямими копитами. Кінь просунув до Альбрехта голову. Хлопець злякано відсахнувся від нього. Кінь же продовжував дивитися, ніби тільки на нього й чекав.

— Ооо! Ви йому сподобалися! Раджу взяти цього коня. Візьму за нього два срібних та п’ятдесят мідних монет. Якщо кінь вибрав вас, то тільки він зможе стати тим, як вам потрібен.

Альбрехт з побоюванням подивився на коня та дістав з торбинки потрібну кількість монет. Чоловік продав ще й сідло. Але сідати в нього Альбрехт поки що боявся. Він купив собі їжі та рушив далі.

Тримаючи коня під вуздечку, хлопець покинув село. Піднявши голову, Альбрехт побачив у небі сокола. На якусь мить йому примарилося, що птах за ним спостерігає. Але потім виявилося, що сокіл видивлявся здобич, і майже відразу зник десь за деревами.

* * *

 Найближчим містом Роену на його шляху став Вольфер. Альбрехт ще ніколи не бачив таких великих міст. На пагорбі стояв величезний замок із квадратними та круглими вежами. Недалеко був величезний порт. Альбрехт знову вирішив спитати про герцогство, але й тут йому не змогли допомогти. Сказали тільки що десь на сході.

Альбрехт все ще з побоюванням сідав у сідло. Він боявся знову впасти з коня. 

Змучений дорогою хлопець вирішив відпочити. Наближався вечір. Виклавши ще кілька мідних монет, Альбрехт винайняв собі кімнату на заїжджому дворі. Він хотів тільки поїсти та виспатися. Його коня відвели в стайню, а сам він одразу пішов наповнювати шлунок.

Замовивши їжі, Альбрехт сів за столик. До нього іноді долинали розмови. Атмосфера тут була не святкова — усі розмови лише про війну. Альбрехт прислухався до діалогу вояків за сусіднім столиком і навіть відклав ложку.

— Війна, братики, знову підемо на Каталі! Ніяк не заспокоїться той Гордій! Тепер, коли його армію поповнили гості з Тріщини він знов вирішив розпочати війну.

— Я думав Тріщина у часі це байки! Ну, а що король Колгарі? У нашому війську немає оцих гостей?

— Я чув що є, але набагато менше. Король їм не дуже довіряє. 

Альбрехт засмутився отримавши підтвердження реальності нової війни. Вісім років тому війна якимось дивом оминула Рамплур, який стояв недалеко від кордону. Тоді декілька імперських загонів напали на Вольфер та знищила його майже повністю. Гнів короля не знав меж. Тепер це місто було знов відновлене.

Через десять хвилин тема розмови змістилася на принца. Альбрехт з цікавістю продовжив слухати. Йому якраз принесли вечерю.

— Чули, нещодавно наш принц гостював у своєму замку, тут, у Вольфері! То слуги боялися до нього кілька днів підходити! Наче нам проблем що є мало, так ще й цей воду баламутить. Він наказав стратити двох солдатів через якусь дрібницю! Страшно уявити, що буде коли він стане королем. На щастя це станеться не за наше життя.

Доївши вечерю, Альбрехт пішов у свою кімнату. Попри страх, що на нього хтось може напасти вночі, він майже одразу провалився у сон.  Як тільки Златан зійшов на небі він знов вирушив у дорогу.

* * *

Хлопець вже кілька днів їхав у невідомому напрямку. Одного разу він помітив невеликий загін із чотирьох осіб. Командир цього загону здався тоді Альбрехту дивним. Він був одягнений в білі обладунки. На його голові сяяв закритий шолом, через що неможливо було розглянути обличчя. Зверху шолом прикрашався золотим гребенем.

Цей загін Альбрехт зустрів і через день. Вони їхали в східному напрямку, що й Альбрехт.

— Геть з дороги! — гаркнув один з вершників.

Альбрехт потяг за віжки, відводячи коня убік, щоб його не вибили з сідла. Ті проскакали біля нього не збавляючи швидкості. Воїн у білих обладунках на мить повернувся та зустрівся поглядом з Альбрехтом. У того воїна були чорні зухвалі очі.

Альбрехт міг заприсягтися, що такого погляду він ніколи не забуде. Загін швидко помчав далі. Відкашлявшись від пилу, хлопець потягнув за віжки, знов повернувшись на дорогу. Тварна під ним невдоволено пирхала.