Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 15. Криваві вершники

Альбрехт 

Невеличке містечко недалеко від кордону гуділо, як вулик. Люди поспішали на обід по своїх оселях. З дворів долинав запах щойно приготовленої їжі. Але на обід люди сьогодні так і не потрапили. З протилежного від лісу боку почувся стукіт копит. На дорозі піднявся пил, а коли він нарешті опустився, люди змогли розгледіти вершників.

Це був один із каральних загонів, що вистежували білих магів. Вони були закутані у червоні плащі, залишалися лише вирізи для очей. 

Під'їхавши до головної площі, каральний загін зупинився. Один із воїнів витяг із сумки сувій.

— Жителі Рамплура! Іменем імператора Гардея призиваєм вас не делать глупостей! Ви далжни видать нам белого мага, которий прячется здесь! Ви далжни помочь ачистіть нашу землю от этой дряні!

Люди загомоніли, здивовано перезираючись.

— У нашому місті ніколи не було чародеєв! Нас вже перевіряли! — вигукнув якийсь сміливець. — Магія заборонена законом!

— Врьоте! Наш радар засьок в етом городе бєлого мага! Ми не уйдьом, пока не уничтожим єго! Еслі ви не будете с нами сотрудничать, то ми сотрьом ваш город с лица землі. Нам не нужни пленніки і предателі!

У каральному загоні були привілейовані чорні маги. Мешканці Рамплуру стурбовано зашепотіли. Радар командира загону голосно запищав. Людям не було сенсу виправдовуватися — каральний загін їх вже не слухав.

Люди сподівалися на переговори, але якщо білого мага тут дійсно не було, це означало, що загін був підісланий, щоб просто знищити мирне місто.

 Після того, як рамплурці вкотре сказали, що магів тут немає, командир загону влаштував обшук. Нічого не знайшовши, він кинув сердитий погляд на радар, а потім на людей.

— Превратить город в руини! — крикнув командир та підняв руку з чарівним перснем. Вогонь миттєво охопив найближчу будівлю.

Люди страшенно злякалися. Чорні маги вичакловували вогонь і тепер підпалювали дахи будинків. Незабаром місто горіло як смолоскип. Звідусіль лунали крики. Хто міг, намагався втекти. Хто не встигав…

Розправившись із містянами, каральний загін поїхав у тому напрямі, звідки й з'явився, залишивши після себе місто у вогні.

* * *

У Альбрехта всередині щось обірвалось. Стоячи на узліссі він бачив, як палають дахи будинків. У якийсь момент він побачив кілька вершників у червоних накидках. 

Страшенно перелякавшись, хлопець кинувся у місто. Він знав, він відчував, що вони приїжджали за ним. Альбрехт схопився за голову кидаючись поглядом по вулиці. Де-не-де лежали люди. Хлопець сподівався, що хоч його дім не постраждав. Але надія зникла коли він побачив будинок у якому прожив вісімнадцять років… він на половину завалився.

Нутрощі звело судомою. Хлопець кинувся розбирати завал. Був обід, мати вже повинна була прийти додому. А ще Ада з Аллою. 

«Де ж ви?» 

Хлопець напружено шукав поглядом хоч якийсь рух.

— Мам! Ада! Алла! — жодного звуку у відповідь. 

Його трусило. Пробираючись через завал, Альбрехт плекав слабку надію, що їх тут немає. Що вони встигли втекти. Раптом він побачив щось знайоме. Здається такого кольору сукня була на Аллі коли він її бачив в останнє.

— Ні. Ні! Ні. — зуби уп’ялися в губу прокусивши її до крові. Але хлопець того навіть не відчув. Перед очима стояла пелена зі сліз.

На підлозі, серед уламків посуду лежала його молодша сестричка. Її коричнева сукня була просякнута кров’ю. Дівчинку вбила балка, що впала зі стелі. Поряд він побачив матір. 

Ноги зрадили його. Опустившись на підлогу серед уламків, Альбрехт втупився у порожнечу. Повернувши голову він сліпим поглядом подивився у бік колишнього вікна. Тепер на його місці була діра. Здається саме сюди потрапило заклинання. Вони цілилися навмисно…

«Вони приходили за мною»

«Це через мене»

«Це я вбив цих людей»

Хлопець вже був готовий здатися на суд долі, але раптом до його слуху донісся стукіт копит. Вони поверталися! Альбрехт після не міг зрозуміти, як щось почув у гомоні, але саме це привело його до тями.

Рвучко вставши на ноги він кинувся геть. Ноги сами понесли його назад до лісу. 

«Треба втекти!»

«Вони поженуться за мною та залишать місто у спокої»

«Якщо хтось вижив, вони зможуть втекти. Хтось мав вижити!»

* * *

Альбрехт не зупинявся навіть коли ноги стали важкими як свинець. З очей котилися сльози, але він не мав часу, щоб їх витерти. Ноги несли його далі від Рамплуру. Хлопець не розумів від чого тікає: від карателів, чи від себе? Позаду не було кривавих вершників, але йому постійно здавалося, що за ним хтось стежить. 

Мати мала рацію — йому не місце тут. Якби вона сказала раніше… Не треба було погоджуватися та допомагати тому Емрісу. Якби той не приніс його у Рамплур, місто залишилося цілим.

Альбрехт помічав сльози, що котилися по щоках тільки тоді коли майже нічого не бачив через них. Тоді він зупинявся, прихилявся чолом до найближчого дерева, та зціпивши зуби, кричав. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍