Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

-У тебе подруго я бачу паніка починається. Та заспокойся ти нарешті та йди вже. Не варто змушувати його довго чекати, У нього і так настрою немає. Йди,- Неля підштовхнула подругу на вихід із кухні,-раджу тобі подумати над тим, щоб все-таки стати його коханкою…

  Емілія вийшла з кухні та пішла по коридору. За якусь мить у її голові промайнуло тисячу думок про те, що вона зараз скаже йому. Та коли дійшла до кабінету, відчинила двері, зайшла досередини… то враз про все забула, про що хотіла йому сказати. Все вилетіло з голови. Ігор стояв біля вікна, нетерпляче чекав на неї. Подумки відмовлявся вірити у те що почув, він не хотів вірити, що вона може поїхати й що він її більше не побачить. Тому не встигнувши вона зайти до кабінету, то відразу запитав:

-Неля сказала правду? Ема, ти дійсно плануєш переїхати до Києва?

-Так, я хочу продовжити навчання, отримати диплом…

-Ти скоріше хочеш втекти від мене,- перебив її Ігор, який підійшов до неї.- Хіба я не маю рацію?

-Про вищу освіту я давно мріяла,- Емілія не хотіла визнавати правду, не хотіла, щоб він думав по-іншому.

-Зізнаюся тобі, що я не хочу, щоб ти покидала мій будинок. І Софійці погано без тебе буде і мені… теж дуже погано буде. Емілія ти мені не байдужа, я про тебе постійно думаю… Але тримати я тебе не маю права і тим більше щось забороняти. Але я хочу, щоб ти знала, що я кох…

  Та Ігор не договорив, бо до кабінету постукали і це була Неля, яка принесла каву. Неля поставила тацю на стіл перекинувшись поглядом з Емою, яка так і стояла посередині кабінету поруч з Ігорем. Вона то зрозуміла, що завадила чомусь важливому і тому поспішила покинути кабінет зачинивши за собою двері.

-Емо, я кохаю тебе,-зізнався нарешті Ігор їй,- я закохався у тебе до нестями, ти змушуєш моє серце битися так, що воно ніби ось-ось вискочить із грудей. І знаєш, мені так боляче від того, що я не можу тобі нічого обіцяти. Нічого, крім того, що буду кохати тебе завжди…

-Ви теж мені небайдужі, але я не можу…- Ема опустила очі зніяковівши перед ним, а він підійшов до неї ще ближче та підійняв її підборіддя своєю рукою.

-Емо, я кохаю тебе, ти неймовірно приваблива,- повторив Ігор вже пошепки нахиляючись до неї, щоб поцілувати, бо не в силі більше стримувати своє бажання.

  І щойно його губи торкнулися її губ, а вона заплющила очі та потягнулася до нього, не в змозі опиратися тому манливому бажанню, яке мов магніт тягнуло до нього.  За мить всі її внутрішні переконання та принципи втратили силу. Вона всупереч усьому хотіла відчути його поцілунок, бодай один-єдиний раз, щоб потім зберегти про це спогади на все життя. І тільки-но вона наважилася дозволити йому себе поцілувати, піддатися цьому пориву, як у двері кабінету знову постукали. Їх обох мов струмом відкинуло один від одного нагадуючи про те, що їхнє кохання приречене й мусить, повинно лишитися тільки недосяжною мрією…