Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

Раптом світ навколо наповнився криками і яскравими вогнями. Франц відчув, як хтось стягнув з нього нападника й кинув поряд на землю. Одразу після цього почулися глухі удари й стогін, подібний до гарчання звіра.

— Досить, досить! — почув він знайомий голос із виразним французьким акцентом. — Якщо ви перетворите його на шніцель, ніхто не повірить, що ми схопили саме Галля!

Удари стихли. Відок допоміг Францові підвестися. Той випростався й побачив перед собою численний загін озброєних до зубів поліцейських. Здавалось, ті зібралися ловити цілу зграю розбійників. Галль лежав у них під ногами, скоцюрбившись, наче побитий пес.

— Дідько, чи ви не перестарались, бовдури? — стривожено сказав детектив, нахиляючись над ним. — Кличте негайно лікаря!

Хтось негайно побіг виконувати його наказ. Відок нарешті звернувся до Франца:

— Як ви почуваєтесь, мсьє? Ви не поранені?

— Здається, ні... — розгублено відповів той.

— Чудово. Щиро дякую вам за допомогу!

— Про що ви, пане Відок? — не зрозумів Франц.

— Про те, що ви добряче допомогли поліції, мсьє, ось про що! Цей божевільний, за яким ми з князем Естергазі ганялися по цілій Європі, — він тицьнув пальцем убік лежачого, — йшов за вами назирці... А ми пішли назирці за ним!

— Он як? — Моцарту перехопило подих. — А якби ви не встигли? Якби він убив мене?

— На Бога, мсьє, — відмахнувся Відок, — ви цілий-цілісінький. На відміну від нього...

Тут детектив знову тривожно схилився над своєю здобиччю.

— Чорт забирай! Ви таки перестаралися, телепні, — гримнув він на поліцейських. — Хто поцілив йому чоботом у лоба?

Відок розчаровано розвів руками, і з цієї миті вже не згадував про Франца. Двоє поліцейських провели Моцарта до його помешкання. Там він ліг у постіль і заснув тривожним, отруєним денними подіями сном.

Прокинувшись вранці, Моцарт найперше сів до письмового столу. Поклавши перед собою чистий аркуш паперу, він задумався на кілька хвилин, а тоді, вмокнувши перо в чорнильницю, вивів кілька коротких речень:

«Вельмишановний пане Альтмане!

Прошу вибачити мій раптовий від’їзд до Відня. Запевняю вас, що змусили мене до цього справи надзвичайної ваги. Також прикро мені, що з цієї причини було зірвано кілька запланованих на жовтень моїх концертів... Наперед погоджуюся на компенсацію, якої ви зажадаєте!

Однак хочу повідомити вам, що з цього самого моменту припиняю свої гастролі та розриваю угоду, укладену в Лемберзі. Пригадується, ви говорили мені, що я матиму таке право й зможу скористатися ним, коли тільки забажаю. Власне, на це прийшов час.

Щиро дякую за всі зусилля, що були докладені з вашого боку. Сподіваюся на ваше розуміння й великодушне прощення.

З повагою,

Франц Ксавер Вольфганг Амадей Моцарт.

Відень, 8 жовтня 1820 року».

Почекавши, доки висохне чорнило, він склав аркуш учетверо і запалив свічку, щоб запечатати конверт воском. Лист до Лемберга він зможе надіслати лише ввечері, тож поспішати було нікуди. Поспішати взагалі тепер було нікуди... Вперше за останні роки Франц відчув, що більше нічого не мусить. Це відчуття межувало з відчуттям порожнечі і лякало його майже так само, як лякало би спустошення. А проте й вабило, як вабить невідоме.

Йому подумалось: коли би стерти в одну мить людську пам’ять, то відчуття — це все, що залишиться замість неї. Що відчував би тоді він?..

Любов? Чи любить він? Авжеж! Відчуття любові заповнило б його єство по вінця... Бо пам’ять — це жорстокий цензор, який нагадує, що любові заслуговують не всі, що переповнюватись нею не варто, бо від надлишку свого вона стає отрутою. Забувши Жозефіну, її постать, очі, руки, він жив би лише цим почуттям. А воно нетерпеливе, нелагідне, пожадливе... Воно прагне влади над ним і над нею.

Ненависть? У час найбільшого відчаю йому здавалось, що він ненавидить чоловіка Жозефіни. Часом він уявляв радника Кавалькабо мертвим, а її вільною. Точніше, належною лише йому. Ці марення були жахливими й солодкими водночас. В цей момент усе, що було в ньому темного й злого, брало гору над усіма його чеснотами.

Музика?.. А що було б тоді з музикою? Адже музика — це також відчуття! Чи, позбавившись пам’яті, він творив би? І якою була б вона, його творчість, без цензора пам’яті? Досконалою, без сумніву. Бо найбільше він помилився тоді, коли спробував зробити її своєю служницею, перетворивши творчість на ремесло задля грошей і слави. А мав би сам служити їй.

Він глянув на запечатаний лист. Краплі воску застигли на конверті й були схожими на контури якоїсь невідомої країни, які вивів на шкільному папері не надто старанний учень. З цією відмовою, яку він ввечері надішле Альтману, Францові доведеться попрощатися й з примарою слави. Слави, що мала би подарувати йому серце коханої жінки, але натомість він сам ледь не позбувся голови під ножем божевільного. Воно й не дивно, адже слава дістається геніям. Він же виявився посередністю...

Кілька наступних днів минули в цілковитій марноті. Франц прокидався пізнього ранку і йшов обідати до найближчої кав’ярні. Після цього повертався й поринав у порожнечу дому, тишу в якому порушували тільки звуки вулиці, що долинали сюди крізь вікно, і метушня економки, яка навідувалася раз на день, о третій по полудні. До свого клавіру Франц навіть не наближався, не кажучи вже про те, щоб сісти за нього й музикувати. Вечірній голод знову виганяв його до кав’ярні, де подекуди перед самим закриттям встигав замовити собі яку-небудь вечерю.

Одного