Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

дня він отримав запрошення на прийом до князя Естергазі. Раніше такі прийняття були для Франца надзвичайно обтяжливими, і він завжди шукав бодай найменшої причини, щоб відмовитися, проте цього разу неабияк зрадів. По-перше, йому таки бракувало звичайного спілкування, до якого він звик за останні роки. Теперішнє перебування на самоті призводило до того, що Франц починав розмовляти сам із собою, від чого врешті-решт можна збожеволіти. А по-друге, він переймався долею Адама. Чи досі він у мюнхенській в’язниці? Чи князь таки дотримав слова — і Краєвський повернувся додому? Та й зрештою, розпікала цікавість, чим закінчилася історія з Франсуа Галлем... При згадці про нього Моцарт здригнувся. Події того вечора, коли Галль тримав його за шию, притиснувши до землі, часто тепер приходили в нічних жахіттях, від яких не рятувала ні заспокійлива настоянка, ні молитва.

— А-а-а-а, пане Моцарте! — здалеку вигукнув князь, щойно його побачивши. — Для мене велика честь, що ви прийняли запрошення.

Він йшов до нього через усю залу, широко розкривши руки, мов для обіймів, хоч, звісна річ, обіймати гостя не збирався. Дехто з присутніх озирнувся, аби також побачити новоприбулого на власні очі. Ім’я Моцарта все ще справляло в столиці чимале враження.

Відповівши на привітання, Франц ввічливо поцікавився, як здоров’я господаря. Той подякував і так само ввічливо відповів, що скаржитися гріх.

— А от, ви трохи погладшали, мій друже, — зненацька мовив Естергазі, змірявши гостя поглядом.

— Справді? — чомусь не повірив той.

— Без сумніву, — підтвердив господар, — хоч обличчя маєте змарніле... Либонь, погано спите після того випадку? — додав він вже стиха.

Франц ствердно кивнув.

— Навіть не уявляєте, наскільки погано.

Естергазі співчутливо взяв того за лікоть.

— Не слід перейматися, — сказав він. — Уявіть, як мусив би почуватися мсьє Відок, якби приймав близько до серця витівки кожного такого сучого сина, як отой Галль.

— До речі, як він? — вирішив перейти до потрібної теми Моцарт.

— Хто з них? Галль чи Відок? — зі сміхом перепитав князь, мовби йшлося про кумедний випадок під час гри в серсо, а не про поєдинок злочинця й детектива.

— Обидва, — відповів Франц.

— Галль прийшов до тями, але краще б він помер, бо на нього однаково чекає шибениця. Відок досі шукає голову Гайдна. Той негідник десь її заховав і вперто не зізнається де. До речі, вашого батька ми вирішили не турбувати — тепер вже без сенсу...

Вони трохи помовчали, спостерігаючи, як до зали прибували інші гості.

— Правду кажучи, мені ще небайдужа доля мого друга Адама Краєвського, — врешті вимовив Франц. — Ви обіцяли...

— Так, так, — відмахнувся князь, — і будьте певні, своїх обіцянок я дотримую. Поліція відпустила вашого друга, хоч він і винуватий... Можливо, звинувачень не вистачило б для шибениці, але для каторги їх було б достатньо. Адже ваш друг — спільник того мерзотника. Втім, наскільки мені відомо, життя для нього — й так каторга. Він має стільки боргів, що й до смерті не сплатить...

«Головне, що Адам житиме», — подумав Франц, але вголос тільки подякував.

— Подяку прийму музикою, — раптом змінив тон Естергазі і вказав на гарне фортеп’яно посеред зали.

Побачивши, що гість вагається, князь додав:

— Ну ж бо, пане Моцарте, ви ж мій боржник.

Широкий жест, з яким він запрошував гостя до інструменту, привернув увагу інших присутніх, і невдовзі довкола них залунали заохочувальні оплески. Естергазі з виглядом переможця глянув на Франца, й тому не лишалося нічого іншого, як підкоритися.

Сівши за фортеп’яно, Франц довго дивився на клавіші, мовби ті були з кришталю, і він ніяк не міг наважитись їх торкнутися. Серед присутніх почулося легке перешіптування, проте Моцарт на нього не зважав. Він намагався згадати, скільки часу вже не вправлявся. Тиждень чи більше?

Пальці здавалися налитими свинцем, і він не міг повірити, що вони здатні створити музику. Як колись у дитинстві, коли матір вперше попросила його зіграти для маестро Сальєрі. Пальці так само стали важкими, а плечі пронизав біль. Констанцію це страшенно розгнівало, і вона спопеляла поглядом малого хлопця, якому від сорому хотілося провалитися крізь землю, проте й сил торкнутися інструмента він ніяк не міг у собі знайти. Тоді Сальєрі обережно поцілував його в чоло і стиха мовив:

— Справжню музику неможливо примусити звучати, мій хлопчику. Так само, як і неможливо її стримати, коли вона прагне назовні... Все гаразд, не переймайся. Просто сьогодні твоя музика лишиться тобі й не дістанеться нікому іншому...

Моцартові здавалося, що він фізично відчуває на собі пильний погляд князя Естергазі. Франц важко зітхнув і звівся на ноги.

— Даруйте, — мовив, — сьогодні я кепсько почуваюся. Не хочу засмучувати товариство поганою грою.

Гості співчутливо загомоніли. В залі повисла пауза.

— Що з вами, пане Моцарте? — стурбовано запитував хтось, кого він навіть не встиг розгледіти.

— Мені прикро... — відповідав він, рішуче йдучи до виходу.

Зненацька його спинив гучний голос князя Естергазі:

— Пані та панове! Одначе, музика сьогодні таки звучатиме. Ба більше, моя небога Каролін для вас заспіває!

Зачувши це ім’я, Франц озирнувся. Дівчина встигла вийти й постати перед публікою в розкішній театральній сукні. Тієї ж миті гості забули про нього й прикипіли очима до Каролін. Десь у кутку було чути, як налаштовується невеличкий оркестр. Це було спасінням для Моцарта. Крім того, він сам не міг відвести очей від своєї рятівниці.

А вона, гордо дивлячись перед собою, дочекавшись, коли вступить музика, почала співати своїм чистим янгольським голосом:

Ombra mai fu

di vegetabile

сага ed amabile,

soave piu[42]

Франц потонув у ньому. Незнайомі досі бажання гарячим залізом розпекли його нутро. Від них