Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Ні, все добре. Просто стосунки у нас натягнені, тому й не живу у тому палаці, як ти тоді сказала... Посварився з батьком, тому й переїхав.

На мить запанувала тиша. Я навіть не знав як продовжити цю розмову, адже ніяковість та страх ще можна було розгледіти в очах цієї дівчини.

Тому, щоб якось прибрати цю зніяковілу ситуацію, яка настала. Я встав та взяв за руку Діану. Вона подивилась на мене з непорозумінням.

— Потанцюємо? — Діана встала зі стільця. Ми почали танцювати під тиху легку музику. Під час танцю я відчув як швидко б’ється її серце... вона хвилюється.

— Все добре? — раптом запитав я, бо подумав, що можливо треба щось сказати. А це перше, що мені спало на думку.

— Айно — вона посміхнулась та підняла голову, щоб подивитись на мене. Я ж посміхнувся їй у відповідь.

Після танцю ми знову сіли за стіл, я згадав, що у мене є подарунок для Діани. Тому мені довелось залишити дівчину одну за столом, а сам підійшов до своєї курточки та дістав звідти коробочку, у якій лежить ланцюжок. Підійшов до столу та сів, а після протягнув їй коробочку.

— Це тобі, Діано.

— А, що це?

— Відкрий, побачиш — дівчина відкрила коробочку та оторопіла. Вона дивилась довго на цей ланцюжок. Я підійшов до неї та взяв його, а після повісив їй на шию — він тобі дуже пасує — вона подивилась на мене та посміхнулась, а на її очах ледь виступили сльози. Схоже, що їй ніколи такі подарунки не дарували.

— Дякуву — прошепотіла вона.

Дві години промайнули, що ми й не помітили цього. Ми вийшли з ресторану.

— Ходімо, прогуляємось парком.

— А, де тут парк? — здивовано запитала дівчина.

— Ось там — я показав пальцем вперед — треба лише по цій стежині пройти — ми пішли по цій стежині та за декілька хвилин вже й у парк зайшли. У парку мало хто гуляв. Можна було роздивитися жовті дерева з яких падає листячко. Як тільки зайшли у парк, Діана почала збирати ці жовті листочки. А я згадав в цей час як я так само збирав їх у дитинстві. Діана на кожному кроці зупинялась та підбирала листочки, щоб були по розміру, один схожий на інший.

— Я коли був малим теж ось так ходив збирав листочки. Ми після з мамою приходили додому та робили з них аплікації.

— У нас цього листя було дуже багато. Не встигнемо прибрати так знову насипалось — сказала Діана — і треба знову прибирати —  вона стенула плечима, дивлячись на мене.

Я подивився на неї, а після підійшов до неї ближче та забрав у неї це листя. Воно знову полетіло на землю, а я нахилився та поцілував її у губи. Вона подивилась на мене, на очах ледь виступили сльози та все ж вона посміхалась у цей момент. Я трохи не зрозумів від чого саме у неї ці сльози чи то від сильного вітру, який раптом почався чи через цей неочікуваний поцілунок.

— Щось не так?

— Ні, ні. Все добре — сказала швидко вона. Тоді я вдруге її поцілував. І ось так у парку навколо жовтих дерев з яких швидко злітають листя ми стоїмо та цілуємось. Наш поцілунок був якимось невпевненим… Губи Діани наче трохи тремтіли.

Ми відчули як на нас почали падати краплі та ми не звертали на них уваги, але це було дарма. Це починався дощ. Він за хвилину став таким сильним, що ми побігли з Діаною шукати якийсь навіс та невдовзі опинились на якійсь зупинці. Зупинка виглядає не красиво. Обшарпані стіни, якась старенька лавка, що ось здається, якщо на неї сядеш, то вона й розвалиться та добре, що є навіс.

Ми стоїмо обидва мокрі, а на обличчі у нас усмішки.

— Ось це весело взагалі. Який же я дурень — я почав сміятись — не подивився погоду на сьогодні. Як ти мене називала неду...

— Недуйдавий? Ти це слово маєш на увазі?

— Саме його. І зараз саме це слово для мене підходить — Діана почала сміятись.

— З ким не буває. Я теж не дивилась погоду.

— Треба зловити якусь автівку, щоб доїхати до гуртожитку.

— Ти хочеш вийти з-під навісу?

— Я іншого виходу не бачу... Це побачення мені запам’ятається надовго.

— Мені теж й не тільки дощем... А тим, що воно у мене перше — другу фразу вона сказала тихіше. Я подивився на Діану здивовано.

— Взагалі першим?

— Так — прошепотіла вона. Я стою та дивлюсь на неї здивовано. І тепер мені стали зрозумілими всі ці її емоції. Її страх, ніяковість, невпевненість, бо це у неї перше побачення. Я просто у шоку.

Нарешті мені вдалось зловити автівку. Не дивлячись на те, які ми мокрі нас водій все ж посадив у свою автівку та довіз до гуртожитку.
 

Ми доїхали до гуртожитку, я провів однокурсницю до її кімнати. Всі на нас дивились здивовано, особливо вахтерка, коли побачила нас таких мокрих, але щасливих. Я думаю, що Діану сьогодні чекає допит від Наді. І мене він не омине, тільки це буде Зоря.

Я лежу на ліжку та у голові прокручується фраза Діани: “Воно у мене перше”, тобто побачення. Її перше побачення було зі мною... З людиною, яка на початку знайомства ненавиділа її (у нас це було взаємно, та все ж), а також перший її поцілунок. Я й не очікував такого зізнання від неї та ніхто окрім мене цього знати не буде.

Пояснення слів:

Недуйдавий – людина, яка ні на що не здатна;

Айно – так;

Дякуву – дякую.