Артур Конан Дойль - Загублений світ

схлипування. Лорд Джон підбіг із гвинтівкою до завалу і виглянув назовні. За огорожею, уткнувшись лицем в землю, лежали чотири мідно-червоні постаті індіанців, що залишилися живими. Вони тремтіли від страху, але це не заважало їм молити нас про захист. Один з них устав, виразно повів руками, очевидно бажаючи сказати, що ліс навколо нашого табору повний небезпек, потім упав лордові Джону в ноги і пригорнувся обличчям до його колін.

— Це ще що таке? — вигукнув наш проводир, ніяково посмикуючи вуса. — Ні, справді, як же нам бути з ними? Вставай, друже, вставай, дай моєму черевикові спокій.

— Про них теж треба подбати, — сказав Саммерлі, набиваючи люльку. — Ви всіх нас вирвали з пазурів смерті. Як це було зроблено! Я просто захоплююся вами.

— Дуже дивно! — вигукнув Челленджер. — Дуже дивно! Не тільки ми особисто, але й весь учений світ Європи залишиться у вас у неоплатному боргу. Скажу, не вагаючись, що загибель професора Саммерлі і професора Челленджера стала б досить помітним збитком у сучасній науці. Ви і наш юний друг заслуговуєте на всіляку похвалу.

Батьківська посмішка вигравала на вустах Челленджера, але як би здивувався вчений світ Європи, якщо б він побачив у цю хвилину своє улюблене дітище, свою надію! Скуйовджене волосся, голі груди, лахміття. Оплот науки сидів, затиснувши між колін відкриту консервну банку, і пальцями засовував до рота великий шматок австралійської баранини. Індіанець глянув на нього, скрикнув і знову припав до ніг лорда Джона.

— Не бійся, малий, — сказав наш проводир, погладжуючи чорну голову, що притискалася до його колін. — Челленджер, ваш вигляд справив на індіанця жахливе враження. І я не знаходжу в цьому нічого дивного. Заспокойся, друже, це людина, така ж, як ми.

— Однак, сер! — закричав Челленджер.

— Нічого, професоре, ви маєте дякувати долі, що вона нагородила вас не зовсім звичайною зовнішністю. Якщо б не ваша разюча подібність з мавпячим царьком…

— Досить, лорде Джоне Рокстон! Ви занадто багато собі дозволяєте!

— Факт залишається фактом.

— Прошу вас, сер, змінити тему розмови! Ваші зауваження зовсім недоречні і справи не стосуються. Нам треба вирішити, що робити з індіанцями. Очевидно, доведеться доставити їх додому. Але де вони живуть? От питання.

— Беруся на нього відповісти, — сказав я. — Індіанці живуть у печерах по той бік центрального озера.

— Он як! Нашому юному другові відомо, де знаходиться їхнє житло. Це, імовірно, не так близько звідси?

— Миль двадцять, не менше, — відповів я. Саммерлі застогнав.

— Я вже у будь-якому разі туди не доберуся. Ви чуєте? Ці тварини все ще нишпорять по наших слідах.

І дійсно, з темної лісової хащі до нас донеслося далеке верещання людиноподібних мавп. Індіанці знову почали підвивати від страху.

— Треба йти звідси, і якомога швидше, — сказав лорд Джон. — Юначе, допоможіть Саммерлі. Індіанці понесуть речі. Ну, ходімо, поки вони нас не запримітили.

Менше ніж за півгодини ми добігли до нашого притулку в кущах і сховалися там. Схвильовані лементи людиноподібних мавп весь день долітали до нас з боку нашого форту, але сюди ніхто з них не добрався, і стомлені втікачі — і білий і червоношкірі — нарешті, занурилися в довгий, міцний сон.

Увечері я відчув крізь дрімоту, що хтось тягне мене за рукав, і, відкривши очі, побачив перед собою Челленджера.

— Містере Мелоуне, наскільки мені відомо, ви ведете щоденник і розраховуєте згодом опублікувати його, — почав він досить урочистим тоном.

— Мене послали сюди як спеціального кореспондента, — відповів я.

— Отож. Ви, ймовірно, чули дурні натяки лорда Джона Рокстона, що… що нібито… є деяка подібність між…

— Так, чув.

— Мені нема чого вам говорити, що опублікування подібної дурниці… і взагалі найменша вільність у викладі подій будуть для мене надзвичайно образливі.

— Я обіцяю строго дотримуватися фактів.

— Лорд Джон схильний піддаватися усяким фантазіям, і йому нічого не варто як-небудь на свій лад пояснити ту повагу, що навіть некультурні раси відчувають до людської гідності. Вам зрозуміла моя думка?

— Цілком.

— То ж я покладаюся на ваш такт, — сказав Челленджер і після довгої паузи додав: — А цей мавпячий царьок був досить неабиякою істотою… Надзвичайно значна зовнішність, і такий розумний! Чи не правда?

— Досить гідна особистість, — відповів я.

І професор, очевидно заспокоївшись, знову влігся спати.

Глава XIV

Це була справжня перемога

Ми уявляли, що наші переслідувачі, людиноподібні мавпи, не підозрюють про існування цього притулку в кущах, однак незабаром нам довелося переконатися у своїй помилці. У лісі стояла повна безмовність — ні звуку, ні шелесту листя… І все-таки колишній досвід мав підказати нам, з якою хитрістю і з яким терпінням ці тварини вистежують свою здобич і вичікують слушної нагоди для нападу. Не знаю, що мені обіцяє доля надалі, але навряд чи я був і буду коли-небудь такий близький до смерті, як того ранку. Зараз розповім все одне по одному.

Сон не допоміг нам відновити сили після страшних хвилювань і голодування попереднього дня. Саммерлі був такий слабкий, що ледве тримався на ногах, але з властивими йому завзятістю і мужністю не хотів зізнатися в цьому. Ми скликали військову раду і вирішили посидіти тут ще години дві, підкріпитися сніданком, що було вкрай необхідно, а потім вирушити в дорогу через усе плато і вийти до печер на той берег центрального озера, де, за моїми спостереженнями, жили люди. Ми сподівалися, що врятовані нами індіанці замовлять за нас добре слово, і розраховували на гарний прийом з боку їхніх одноплемінників.

Після такої подорожі Країна Мепл-Уайта ще більше відкриє перед нами свої таємниці, і, виконавши покладену на нас місію, ми зосередимо всі свої помисли на тому, як нам вибратися звідси і знову повернутися у світ. Навіть сам Челленджер визнавав, що мета нашої експедиції буде досягнута і що після цього обов’язок вимагатиме від нас якомога швидше повідати усьому цивілізованому світові про зроблені нами дивні відкриття.

Тепер ми могли уважніше придивитися до врятованих індіанців. Вони були невеликого зросту, мускулясті, спритні, незлобиві на вигляд, із правильним овалом лиця, позбавленого всякої рослинності, і з гладким чорним волоссям, схопленим на потилиці шкіряним ремінцем. Одяг їх складався лише з пов’язки на стегнах, теж шкіряної. Розірвані мочки, що кровоточили, свідчили про те, що у їхніх вухах були якісь прикраси, які залишилися в лапах їхніх ворогів — мавп. Індіанці жваво перемовлялися між собою на незнайомій нам мові, але ми все-таки зрозуміли, що їхнє плем’я називається «аккала». Вони вимовили це слово кілька разів підряд, показуючи одне на одного, потім замахали стиснутими кулаками