Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Я намагався утримати це у голові, але там вже почалася мішанина.

- Я бачу ти вже не здатен слухати. Тож для початку у тебе завдання - ходи-но до того проліску і назбирай з землі шишки, але так, щоб не торкатися гілок ялин над ними. І ні, повзати снігом не можна.

- Ще раз, хутко.

Родосвет вже втретє за цей день давав мені арбалета у руки, і вкотре наказував проповзти по снігу під деревами так, щоб жодна гілка на них не хитнулася. І це після того, як я тричі бігав до струмочка і назад. Брат наче залишився задоволеним і пообіцяв навчити метати ножі. Тож я не мав скаржитися щодо цього.

А ось на що я мав скаржитися, так це на дивні приспособини що він звав їх лижами, видані нам Брамарем. Довгенькі пласкі палки чіплялися до чоботів, це півбіди. Потім я мав скользити ними по снігу. Ось де ховалась справжня халепа. 

Перші дві тіні кожного ранку брат вчив мене стояти в них, потім - ходити. Коли він сказав що я маю дуже швидко ходити ними, я ледве стримав справжній прокльон. Сильна штука, якщо вмієш накладати його. Я не вмів, але батько казав для прокляття багато розуму не треба. Розум потрібен, щоб його потім зняти. Втім, він ніколи мене не вчив цьому...як і усьому іншому.

Вкотре намагаючись встояти на лижах і зробити кілька кроків вперед без чергового падіння, я раптом відчув чужий погляд на собі. Роздивився навколо - брат спокійно пакував речі перед новим переходом, дерева завмерли, рідкі птахи поховалися по дуплах - я тільки й чув як їх маленькі сердечка торохтіли десь вдалині, і самі гори нависали як і раніше, коли раптом це відчуття пропало. Якби я не був у лісі ворожбитів, я б може й захвилювався, але ж тут я був у безпеці. 

Навчання тривало кілька переходів у перші дні. Згодом я трохи звик до тих лиж і вже не падав кожного разу, коли намагався пригальмувати чи повернути.

А сьогодні вранці, щойно ми дісталися чергового проліску, брат зупинився і нагадав мені:

- Ти пам’ятаєш, що тебе тут ніколи не було і ти нічого не бачив? Ані ворожбитів, ані їх домівок, ані тим паче того що побачиш зараз.

Я підтвердив. 

- До речі про нічого не бачив, ти ж бо обіцяв мені двоголових їжаків.

Брат тільки всміхнувся і повів мене за дерева, де в мене перехопило подих від краєвиду. Я опинився на краю протяжної долини і бачив безперервний ліс, який лежав попереду, здавалося б, нескінченний у своїй досяжності. Високі дерева, прикрашені витонченими бурульками, тягнулися по всій долині зверху донизу наче ті вартові. Далеко на заході, у щільному серпанку снігової завії, показалися гори.

А потім я зрозумів, що то величний Гортмрат розкинувся по західному боку долини куди ні кинь оком. Ніколи до того я не бачив гори та близько і так далеко від мене. Піки різко здіймалися в небо: гори стояли високі й горді. Зубчасті вершини, увінчані снігом, пронизували хмари наче виделка - сир у мисці.

Я зробив крок уперед і свіжий зимовий вітерець попестив мені обличчя, несучи з собою легкий запах сосни й далекий звук шелесту гілок. Тишу порушував лише тихий хрускіт снігу під ногами. Я поглянув собі під ноги - серед дерев вилася крихітна стежка, немов тонка стрічка. В мене виникло недобре передчуття, коли брат дістав із сумок ці дивні палички, лижі, і прийнявся їх збирати.

- Ти хочеш сказати…

- Так. Час настав. Уперед, бери і збирай лижі.

Я дивився на те, що робив брат, і робив те саме. Він залишився задоволеним моїм творінням. Та все одно промовив:

- Їм краще б бути добре зібраними. Не мені на них з’їзжати до самого Прешену, - всміхнувся мені Родосвіт, обертаючись до краєшку схилу. 

- Ця стежина веде до самого Прешену?! 

Брат нічого не відповів на те, лише далі наставляв мене:

- Вона трохи вертляє на середині шляху, але в цілому досить рівна. Не забувай гальмувати на поворотах, і тримайся чимдуж. Ну як, готовий?

Я кивнув.

- Зустрінемося внизу, - мовив він мені наостанок, перш ніж першим ступити на ту стежку і, відштовхнувшись, полетіти вниз і вперед.

Вузька снігова стежка тяглася переді мною, звиваючись через долину з поворотами, що обіцяли мені синці і подряпини через неминуче падіння. Проте вибору не було. Слідкуючи за Родосвітом, який впевнено мчав схилом, я відчував лише власне прискорене серцебиття.

Промовивши молитву Матері, я теж відштохнувся. Від холодного повітря з очей одразу ж полилися сльози, а все тіло закипіло і заволало до мене, водночас і від захоплення, і від жаху. Лижі насправді легко ковзали по блискучому снігу, реагуючи на кожну зміну ваги та рух. Відчуття вразливості змішалося із задоволенням від швидкої їзди, і це штовхало мене далі, вперед. 

Снігова долина проносилася повз мене розмитою біло-зеленою плямою, коли стежина звузилася попереду. Засніжені дерева по боках схилу теж стали розмитою мозаїкою, їх гілки, обтяжені важким снігом, немов простягалися щоб торкнутися мене. Я чув як лижі розрізали сніг з легким “шурх”, до мене долунав свист вітру у вухах і далеке відлуння сміху брата, що змішався з чистою зимовою тишею.

З кожним поворотом страх все більше і більше поступався місцем піднесенню і впевненості. Слідкуючи за Родосвітом, я нахилявся на поворотах у бік, прокладаючи власний шлях у снігу, віддзеркалюючи витончені рухи брата.