Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Ви все правильно зробили, — сказала Джейн.

— Я боялась іти до моєї машини. — Емі роззирнулась на натовп. — І подумала, що буде безпечніше побути тут, з усіма цими людьми навколо.

Джейн із Фростом сіли до неї за столик.

— Розкажіть нам, що саме сталося, — попросила Джейн.

Емі зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися.

— Я приїхала в центр на невеличкий шопінг. Насправді так, зирінг. Зайшла до взуттєвої крамниці трохи далі по вулиці і блукала всередині, коли крізь вітрину побачила його. Він стояв через вулицю, дивлячись на мене. Не просто дивлячись, а пильно вдивляючись із таким виразом... голоду.

— Ви впевнені, що це був той самий чоловік?

— Спочатку не була. Я помітила його лише краєм ока, після чого він зник. І я подумала: «Гаразд, це може бути хтось інший», це мав бути хтось інший, бо як би він знав, де мене знайти?

— Ви сказали, що припаркували свою машину десь неподалік, — сказав Фрост.

— Так. У гаражі далі по вулиці.

— Ви приїхали сюди самі?

Вона кивнула.

— Це вперше, коли я сіла за кермо після лікарні. Я намагалась не їздити в центр, бо мені болить нога, якщо ходити надто довго.

— Ви приїхали сюди просто з дому?

— Так.

— Ви казали комусь, що їдете в центр?

— Ні. Мама була на занятті з йоги, а мені потрібно було розвіятися. Після всіх цих тижнів час знову стати на ноги. Трохи розважитися. Мама переймалася тим чоловіком, але не я. Я ніколи насправді не думала... — Емі оглянула переповнений бар, вдивляючись в обличчя. Навіть із двома детективами, що сиділи за її столиком, вона поводилась як жертва, що видивлялася хижака.

— Що було далі? — спитала Джейн. — Після взуттєвої крамниці?

— Я вийшла звідти, щоб подивитися, чи цей чоловік усе ще поблизу. Не помітила його ніде і подумала: «Гаразд, можливо, я помилилася. Можливо, це був хтось інший». — Вона знову пильно оглянула бар, усе ще стурбована, все ще дуже насторожена. — Потім я побачила його на вулиці. Це був він, я знаю. Він почав наближатися до мене, і тоді я злякалася. Пірнула у перше-ліпше людне місце, яке змогла знайти, і якнайдовше заховалася в жіночому туалеті. Подумала, що тут він на мене точно не нападе. Не з усіма цими людьми навколо.

«Але чи звернув би хтось у приміщенні на це увагу?» — гадала Джейн. Вони всі були надто зайняті випивкою й танцями, щоб зважати на налякану молоду жінку в тіні. У цьому натовпі з гучною музикою хто б помітив пістолет чи ніж, поки не було б уже надто пізно?

— Емі, — спитав Фрост, — як ви гадаєте, чому цей чоловік вас переслідує?

— Хотіла б я знати. Я багато разів намагалася згадати, де ми зустрічалися раніше, але не можу знайти на це відповідь. Знаю лише, що в його обличчі є щось знайоме.

Музика знову загупала, і повз них пропливла офіціантка з тацею мартіні, а Джейн вивчала обличчя Емі у напівтемряві. Вона трохи помовчала, а потім спитала:

— Вам знайоме таке ім’я: Джеймс Крейтон?

— Ні. А має бути?

— Добре подумайте, Емі. Це ім’я ніяк у вас не відлунює?

— Вибачте, але після аварії моя пам’ять... — Вона похитала головою.

— Як щодо вашого батька? Що ви пам’ятаєте про нього? — спитала Джейн.

— Ви ж знаєте мого батька.

— Я маю на увазі не доктора Антріма. Я маю на увазі вашого біологічного батька.

Навіть у темряві Джейн побачила, як ця молода жінка раптом напружилася.

— Чому ви про нього питаєте?

— Як добре ви його пам’ятаєте?

— Намагаюсь забути.

— Ваша мама сказала, що вам було вісім, коли ви востаннє його бачили. Чи може він бути цим чоловіком, який вас переслідує.

— Не називайте цю людину моїм батьком.

Трохи здивована її запалом, Джейн мовчки роздивлялась Емі. Дівчина дивилася на неї з викликом, ніби підбурюючи Джейн перетнути якусь невидиму межу.

— Він був такий жахливий, Емі? — нарешті спитала Джейн.

— Вам краще спитати це в моєї мами. Це вона мала справу з його знущаннями. Всіма синцями та підбитими очима.

— Ви знаєте, де він тепер?

— Гадки не маю. І мені насправді байдуже. — Емі різко встала, чітко показуючи, що розмову закінчено. — А тепер я б хотіла поїхати додому.

— Ми проведемо вас до вашої машини, — сказала Джейн, також встаючи зі свого стільця. — Але спочатку я роздивлюся навкруги. Щоб переконатися, що він усе ще не десь поблизу.

Джейн проштовхалася крізь натовп у барі, вдихаючи дисгармонійні аромати парфумів, засобів після гоління та перегару, і вийшла надвір. Було полегшенням знову дихати свіжим повітрям. Вона сканувала запруджену вулицю. Цього п’ятничного вечора натовп просто бурлив: жінки у коротких спідницях і на високих підборах, бізнесмени в краватках, вовчі зграйки молодих хлопців.

А потім вдалині вона помітила його: чоловіка в сірому дощовику, що йшов від неї у бік міського парку.

Вона припустила за ним.

Він був надто далеко, щоб вона могла бути впевнена, що це той самий чоловік з кладовища, але він мав ту саму довготелесу статуру. Джейн намагалась тримати його в полі зору, поки він плив морем перехожих, але чоловік рухався дуже швидко і просто до темного парку. Якщо він зайде туди, вона загубить його в тій темряві.

Джейн почала бігти, розштовхуючи перехожих, що були надто неуважні, щоб розступитися. Вона намагалась пробитися крізь щільний вузол людей і врізалась у плече якогось чоловіка.

— Агов, жіночко! — гарикнув він. — Дивіться, куди йдете!

Цього зіткнення було достатньо, щоб її відволікти. А коли вона зібралась знову зосередитися на своєму переслідуваному, він зник.

Джейн добігла до перетину Ньюбері та Арлінґтон, промчала через вулицю до парку. «Де ж він, де?» Повз неї неспішно пройшла пара, рука в руці. На галявинці сиділи колом підлітки, граючи пісні на гітарах. Вона сканувала місцевість і раптом побачила його на протилежному перехресті. Коли перетнула вулицю в його бік, він підняв очі й усміхнувся, але