Камілла Рей - Подаруй мені життя, Камілла Рей

- Що пишеш?

- Не твого розуму справа, - каже він, не зводячи погляду.

- Ти що спиш у гамаку? – я махнула рукою у бік кімнати.

- Так. Мені подобається все не стандартне, – каже він, відклавши перо убік.

– Я вирішила піти до школи СільверМун.

- Добре. Не нароби тих же помилок у новій школі, Ханно. Інакше, у такому разі, тобі доведеться ще багато різних шкіл змінити до кінця семестру. А там уже дивишся, і випускний не за горами, – посміхнувся він.

- Не турбуйся, не нароблю. А знаєш чому?

- Чому? - він подається вперед роблячи вигляд, що йому цікаво.

- Тому що там не буде тебе, - тепер вже я посміхаюся йому.

– Саме! - вигукнув він. - Так що ... удачі, Ханно! Знаю, ти сумуватимеш за мною, а я за тобою ні!

- І не сподівайся! - кажу їдко. - Бувай, Нейтоне.

Не дочекавшись відповіді, йду з балкону.

- А знаєш? - кидаю через плече. - Спати в гамаку - безглузда ідея. Таке тільки тобі може спасти на думку.

Я йду з кімнати, а Нейтон усміхається мені вслід. Але я цього не бачу.

Вийшовши у двір, я зіткнулася з Алексом, який тільки-но приїхав додому і виходив з машини.

- Ханно? - він завмер на місці.

- Я вже йду, - кинула я, навіть не глянувши на нього і не зупиняючи кроку.

Алекс дивився мені вслід. Піднявши голову вгору на будинок, він побачив Нейтона, що стоїть на балконі. Той теж дивився на мене, я це відчувала. Потім Нейт подивився на Алекса, і зсунувши плечима зник з поля зору. Він повернувся за стіл до свого щоденника.

Я йшла далі і далі. Сльози швидкими струмками стікали по щоках. Мені дуже хотілося з ним поговорити. Але я не можу. Клята гордість. Алексе…

Але тільки одне не дає мені спокою. Мої почуття до Нейтона. Я не можу зрозуміти, хто з них, мені подобається більше: Алекс чи Нейтон?

До біса все це! Стоуни зіпсували мені життя. І я ненавиджу їх!

Витираючи пекучі сльози, я швидким кроком мчала додому.