Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

Ділан переварював усе, що почув. І ці думки дуже важко йому давались.

- В той же день мій гарнізон відмовився служити Данізу. Кожен з нас потомок давніх кланів Атлантиди. Перших, що очолили державу після її падіння під воду. Ми клялись служити владі і захищати народ. Та до біса таку владу, яка знищує все що ти любиш зсередини, і ранить твій народ, - настирно зморгуючи сльози, продовжив Віпат. Ділан підбодрюючи, стиснув його плече. - За це... вони всі були страчені. Мені пощастило, що я поїхав на декілька днів додому. Але мене всеодно посадили у в'язницю.

- Даніз просто показав, що не потерпить, якщо хтось піддасть сумніву його рішення, - резюмував кронпринц. - Ви були покарані, аби іншим не повадно було.

- Скоріше ми усі, - усміхнувся сумно Віпат, - в тому числі наші дворяни, були покарані за те, що власні інтереси поставили вище закону. В результаті отримали лише беззаконня...

Вони увійшли в тронну залу. Їм так нікого і не зустрілося на шляху. Та й тут також було пусто.

Після години безуспішного пошуку вони нарешті знайшли під одним з підсвічників королівську печатку. Ділан спробував натиснути, але сил було замало. Надто багато він її втратив, а тому Віпат відідвинув княжича і сам з розмаху втопив кулак в печатку. Вона зрушила з місця і відійшла вглиб. Стіна розверзлася, як двері і відкрила їх взору потаємну стінку. Віпат витягнув ключ з-за пазухи та розблокував двері.

Далі вони потрапили в потаємну кімнату, де, наче на п'єдесталі був покладений магічний браслет, обгорнутий сяючою блакитною аурою.

Віпат не торкаючись аури руками, розгорнув її за допомогою своїх чар, впускаючи Ділана всередину цього купола.

- Бери швидше, - зціпивши зуби проговорив він. - Я довго не втримаю. Сили ще не до кінця відновились...

Ділан кивнув і спробував взяти браслет, але зненацька вони обидва були ув'язнені якимось стороннім світлом, ніби путами.

Опісля кімната затягнулася рожевою димкою і явився голос правителя:

- Яка честь, нарешті мій непутьовий племінник навідав свого дядька. Негідник... - продовжував гаденько голос. - Зовсім не поважає старого. Змусив чекати...

У відповідь на це атланти лише фиркнули. Причому в унісон, одразу переглянувшись.

- Та вік би мені тебе не бачити. - нехотя відізвався Ділан. - А життя змусило...

Ось із туману вже показався і сам Даніз. Він глянув в сторону Віпата і брезливо хмикнув.

- Треба було під землю загнати тебе разом з усією твоєю праведною шайкою....

Віпат ошкірився.

- А ви щось крім цього вмієте?! Чи єдиний ваш талант махати магічним мечем, укладаючи могили усіх, хто хоч слово сказав проти. Не боїтесь, що скоро правити буде ніким?

Даніз божевільно розсміявся: 

- Я просто виховую у своїх підданних найважливішу рису характеру, - глузливо відповів, - Страх...

Він витягнув з ножен меча, зовсім неочікувано для хлопців, і миттю проткнув корпус Віпата. Почувся з крик болю і кров хлинула на кафель. Пути на солдаті ослабли і він, втративши свідомість, мішком рухнув на підлогу, заливаючи її яскраво-бурою кров'ю.

Ділан смикнувся в бік Віпата, але пути стримали його. Він лиш зміг, що сіпатись від гніву, намагаючись вибратись.

- Чого так гніваєшся? - звів брову єхидно дядько. - Він не став на твою сторону ні тоді, коли я забрав трон собі, ні коли кинув тебе в темницю, ні тоді, коли вишвирнув тебе в бухті Кракена, - він розвів руками. - А тут совість прокинулась. Хоча, - зло зауважив він. - Я тільки через наші родинні зв'язки дам тобі ще один урок. - він застережливо прошепотів. - Може справа не в тому, що він усвідомив свою провину? Може, він хотів помститися за свій гарнізон.  Вижити чи, можливо, навіть повернути собі елітний статус?

Ділан нахмурився, не бажаючи слухати. Зараз найменше, що його цікавить - це мотиви Віпата. Щоб там він не думав, головне, щоб вижив, що дуже складно в даній ситуації. Було невідомо навіть чи живий він зараз...

- Не віриться? - розсміявся дядько. - На відміну від тебе я прожив достатньо, щоб розуміти такі прості істини. До того ж в моєму житті я не розгадав лише один ребус, - хмикнув він. - Так і не зрозумів мотиви твого демона, який так відчайдушно оберігав тебе. Але і її можна прибрати з дороги.

Ділан навострив вуха. Про Азалію було неочікувано...

Даніз же підійшов до непритомного чи мертвого поближче, пнув легко ногою, нахилився і прошепотів:

- Сподіваюся, ти не зустрінешся зі своїми побратимами. Рай навряд світить таким зрадникам, як ти.

Ділан змовчав, але скривився, наче це його пнули. І так знущалась над хлопцем людина, якій відведено, мабуть, найбільший і найгарячіший котел в підземному царстві.

Далі Даніз повернувся до племінника і, вхопивши край мерехтливої нитки путів, потягнув його за собою на вихід із потаємної кімнати. Вочевидь, в тронний зал. 

Увійшовши в залу, колишній намісник кинув племінника на підлогу і одним порухом пальців приволік за допомогою магії тіло Віпата, кинувши в кут біля дзеркала. На підлозі лишились брудно-криваві розводи. Від цього вигляду Ділану стало боляче навіть фізично.