Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

неї. — Ви сказали б, що тоді місіс Ротберґ була неабияк пригнічена?

— Ну, радості у неї в жизні було небагато. Вона ж була інвалідка, а чоловік у неї блядував. Та хоч їй і велося кепсько, вона здебільшого таки була в доброму настрої. Вона була неабиякою жінкою. Я думала, що вона справжня леді, розумієте? — з притиском повторила вона.

— Так.

Він розслаблено відкинувся назад, а тоді максимально співчутливим тоном запитав:

— Вам і самій було досить кепсько, так, Беверлі?

— Кепсько?

— У житті, з рідними.

— Так.

Кевін, не криючись, перевів погляд на пляшку бурбону.

— Ви трохи випиваєте, Беверлі?

Вона швидко випрямилася.

— Навіть у готелі випивали?

— Та час від часу випиваю чарчину. Це мені жити помагає.

— А може, частіше, ніж час від часу? Беверлі, люди ж і про це знають, — швидко відповів він і підсунувся вперед.

— Містере Тейлор, я ніколи так не напивалася, щоб не робити свого діла.

— Ви ж, як медсестра, знаєте: люди, які часто п’ють, не розуміють, скільки п’ють і як це на них впливає.

— Я не алкоголічка. Якщо ви спробуєте сказати, що я алкоголічка і ненароком уколошкала місіс Ротберґ, це вам нічого не дасть.

— Я читав звіти лікаря Ротберґів. Про вас, Беверлі, він відгукувався критично.

— Я йому ніколи не подобалася. Він був лікарем містера Ротберґа, — додала вона. — З матір’ю місіс Ротберґ він не працював.

— Ви були зобов’язані вводити інсулін місіс Ротберґ, ви випивали, лікар це знав, і це йому не подобалося, — сказав Кевін, пропустивши повз вуха її натяки.

— Я не вбивала ненароком місіс Ротберґ.

— Я розумію. Містер Ротберґ каже мені, що вони з дружиною таки посварилися через його роман і що вона погрожувала вчинити самогубство, подавши все так, ніби це він її вбив. Він вважає, що тому інсулін і опинився в його шафі. Чимало вказує на те, що фатальна доза була саме з того запасу. Ви, бува, не зможете пригадати, як той інсулін потрапив до шафи містера Ротберґа?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Це ви його туди підклали?

— Ні.

— На ньому знайшли ваші відбитки пальців.

— То й що? Мої відбитки пальців є на всіх речах у кімнаті місіс Ротберґ. Послухайте, на біса мені було б його туди підкладати? — запитала вона, підвищивши голос.

— Може, вас попросила місіс Ротберґ.

— Вона не просила, а я не підкладала.

— Чи бачили ви, як вона заїздила в кімнату до містера Ротберґа?

— Коли?

— Взагалі.

— Можливо… мабуть, так.

— Чи не з коробкою інсуліну на колінах?

— Ні, ніколи. Та і якщо так, то чому на коробці нема її пальчиків?

— Вона могла вдягнути латексні рукавички.

— Ох, оце так дурниця. Містер Ротберґ і сам же міг бути в латексних рукавичках!

Він усміхнувся самому собі. Вона не дурна. Заглядає до чарки і, можливо, працює не так продуктивно, як хотілося б лікареві, подумалося йому, але дурнуватою вона не є. Він вирішив спробувати ще раз.

— Беверлі, вам подобалася місіс Ротберґ, чи не так?

— Звичайно. Я ж вам казала: вона була справжня леді.

— А ще вам не подобалося те, що робив містер Ротберґ, а саме зустрічався з іншою, тим часом як його віддана дружина так хворіла, еге ж?

— Він егоїст. Він навіть заходив до неї нечасто. Вона постійно просила мене його покликати чи привести.

— То, може, ви зрозуміли б, нащо їй перекласти на нього провину в її смерті.

— Вона б не стала себе вбивати. Мені в це просто не віриться.

— Ви її завжди жаліли… ви перед цим випили чарку чи дві, вона попросила вас занести інсулін до його кімнати…

— Ні. Слухайте, містере Тейлор, мені не подобається те, на що ви натякаєте, і мені, думаю, не варто говорити з вами далі.

Вона склала руки на грудях і гнівно подивилася на нього.

— Гаразд, інші свої запитання я прибережу для суду, коли вам доведеться відповідати під присягою, — сказав він.

Йому було шкода так жорстко з нею поводитись, але він хотів вибити ґрунт у неї з-під ніг. «А що, як тут і вибивати нічого?» — запитав він сам себе. Але він швидко забув про це питання і повернув свій блокнот до портфеля.

— Якщо ви справді це зробили і це виявиться в суді, вас вважатимуть співучасницею злочину, серйозного злочину.

— Я цього не робила.

— Ну і, звісно, — промовив він, підвівшись, — якщо ви зробили це, не знаючи про її наміри, вас ніхто ні в чому не зможе звинуватити.

— Я не підкидала інсуліну в кімнату містера Ротберґа, — повторила вона.

Кевін кивнув.

— Гаразд. Треба ще побачитися з іншими людьми й перевірити інші факти.

Він попрямував із кімнати. Беверлі підвелася, дійшла за ним до входу й подивилася, як він надягає пальто. Він подивився на неї у відповідь.

Ось вона, чорношкіра жінка, що наближається до осені свого життя. У неї мало радісних спогадів. Вона стала професіоналкою і спробувала виховати синів без чоловіка. Результати були здебільшого катастрофічні. Вона пила, але трималася за свою роботу. А тепер це скінчилося, і скінчилося жахливо. Звичайно ж, вона, ймовірно, дивиться на світ заздрісними очима і з кожним днем бачить дедалі менше сонця. Вона неначе народилася ясної днини, а світ поступово зімкнувся довкола неї так, що перед очима опинився тунель. Кевін шкодував, що вдався до такого суворого тону. Ротберґ, безперечно, цього не вартий.

— Мушу визнати: страва, яку ви готуєте, чудово пахне.

Обличчя Беверлі не пом’якшилося. Вона дивилася на нього з острахом; її очі були сповнені недовіри. Він не міг поставити їй це на карб. Останнім часом усі його слова та дії були фальшивкою, задуманою з певною метою. Чого б це їй думати, ніби він говорить щиро? Проте живіт у нього справді жадібно забурчав.

— Бувайте і дякую, — промовив він і відчинив двері.

Вона підійшла до них і зупинилася там, дивлячись надвір, тим часом як він пройшов невеличкою доріжкою до лімузина. Харон відчинив йому двері, а тоді розвернувся й пильно подивився на неї. Кевін побачив, як гнів і недовіра на її обличчі змінилися відвертим жахом. Вона хутко зачинила двері, а за кілька секунд він уже поїхав назад.