Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Яринчині очі аж засяяли від захвату.
— Правда?
— Правда. Стрибнув — і хоч би що. Тільки бризки злетіли аж до хмар.
— Ой, як гарно! Я тепер всім казатиму, що в мене в класі є знайомий льотчик.
Отак вони йшли й розмовляли. Ми з Найдою теж не марнували часу: то нашорошували вуха на їхню розмову, то самі починали балакати. Виявляється, у Найди це друге земне життя. В попередньому вона разом із київським князем полювала на дикого звіра.
— Якби ти бачив, як швидко ми бігали! — каже вона мені. — Нас навіть княжі коні не могли наздогнати!
— Ну, від нас, козацьких вовків, ви б не далеко втекли, — запевнив її я.
— І що б ти зробив, якби наздогнав мене? — зазирає Найда мені в очі. — Почав би кусатися, га?
— Та навіщо? — аж смикнувся я. — Та ніколи в світі!
Найда вдячно зітхнула, тоді заходилася щось винюшкувати в спориші. А я не міг відвести від неї очей — так гарно в неї це виходило!
— Гей, Стасік, поглянь, що воно робиться! — зненацька зарепетував хтось так, наче його огріли лозиною. — Такі малі, а вже любов крутять!
Я озирнувся: по той бік вулиці до нас скалилися два здоровила — Петько Макогін та його нерозлучний друг Стає Козулька. Це вони на шкільних перервах намагалися перечепити кожного, хто пробігав повз них. А ще Петько доводився небожем тому Макогонові, якого ми витягли з болота.
— Атож, гарна парочка, — підгигикнув Козулька. — Грицик і Варварочка.
І вони обидва аж за животи схопилися, так їм було смішно.
— Гей, хлопче, а коли нас на весілля покличеш? — пересміявшись, вигукнув Петько до Грицика.
— Тільки манною каскою не плигосцай! — зашепелявив Козулька, наче маленька дитина. — Ми каску не любимо!
— Га-га-га! — знову загримів Макогін.
Грицик стиснув дужку Яринчиного кошика з такою силою, що йому аж пальці побіліли.
— Не зважай на них, — шепнула Яринка.
Грицик тільки засопів носом, але змовчав. І справді, що він міг удіяти проти цих лобуряк, яким ледь до грудей діставав?
А здоровила не вгавали.
— Ні, ти тільки поглянь на їхніх цуциків! — Макогін надвоє зігнувся від реготу. — Теж любов показують. Ой, тримайте мене за обидві ноги, бо лусну!
Зуби мені зціпило так, що аж боляче стало.
— Не зважай на них, — шепнула мені Найда.
Легко їй так казати! Вона ж лише гарно бігати вміла, а я, як-не-як, колись був козацьким вовком! Я ж колись нікого в світі не боявся. Ет, з яким задоволенням я б учепився цьому Макогону в його погану литку!
Все ж стримав себе. Бо коли вже мій Грицик не кинувся в бійку, то й мені не годиться цього робити. До того ж у того Макогона ножиська, як два стовбури. Навіть зубами не охопиш. Хіба штани порвеш.
Мабуть, про це думали й Грицик із Яринкою. А може, й про щось інше, бо на Грицикових вилицях наче горішки випнулися. Яринці, схоже, теж було кепсько на серці.
Біля повороту на Тарасівську межу вона зупинилася і, не дивлячись на Грицика, сказала:
— Мені сюди. Далі я піду сама.
— Ага, — з полегкістю обізвався Грицик і мерщій віддав їй кошика. — А нам з Кудлатиком — сюди.
І він перший звернув на нашу вулицю. Він ледь стримував себе, щоб не побігти, бо нам услід усе ще долинало дурне гигикання Макогона з Козулькою.
Кожен виє про своє
Коли ми повернулися додому, на мене, як завжди, чекала мисочка зі смачною юшкою. Я вихлебтав її, а тоді розлігся біля буди і заходився думати. Проте думки були якісь такі плутані, що я на жодній не міг зупинитися. Крізь шпарини в тину було видно, як дядько Бровко приміряється до великої костомахи, що опинилася між його лапами. Він завжди гризе її, коли нічого робити. Дядько наче відчув мій погляд, бо кинув костомаху і повернув голову до мене.
— Щось трапилось? — запитав він.
— Як ви про це знаєте? — здивувався я.
— Та це ж дуже просто! — відказав дядько. — По тобі видно, що трапилося щось і добре, й погане.
— Як це? — все ще не можу збагнути я.
Дядькові вуса хитро ворухнулися.
— А ти поглянь на власні вуха! Вони у тебе то стають дибки, ніби ти запрошуєш когось погратися, то щуляться, ніби тобі хтось погрожує ломакою. То що ж трапилось?
— Та… — завагався я. — Біля крамниці ми з Грициком зустріли Яринку з Найдою, її собачкою.
— Це добре, — дядько схвально схилив голову.
— Якби ж то, — засумнівався я. — Бо потім там було ще двоє хлопців, і вони почали насміхатися з нас…
— Це погано, — скрушно зітхнув Бровко. — І що ви їм зробили за це?
— Нічого, — відказав я. — Вони ж такі здоровила.
— Ага, — буркнув Бровко, і ми надовго замовкли.
Над нами шумить молоде листя, і в ньому граються веселі сонячні зайчики. Десь далеко сполошено завалував пес. Він на всі заставки лаяв машину, яка ледь не наїхала на нього. Над головою пролетіла заклопотана бджола.
— Не знаю, що тут і казати, — зрештою почав Бровко, але одразу вмовк і нашорошив вуха, бо за городами вродився пронизливий вереск. Він стрімко наближався.
— Схоже на голосок нашої Таксистки, — здогадався дядько. — Мабуть, знов якісь вісті несе. Невже про Письменника?
Проте цього разу панна Таксистка про Письменника не згадувала. Натомість вона щосили заверещала:
— Джек загарчав на Тузика! Тузик трохи не загриз Джека!
— Що за дурниці? — здивувався дядько. — Я ж їх знаю. Джек той удвічі дужчий за Тузика! Ану стій! — гримнув він, коли вереск наблизився до наших воріт. — Ти хоч до пуття розкажи, що там трапилось?
Таксистка загальмувала так, що аж сховалася в пилюці.
— Тузик саме обідав, коли Джек хотів дізнатись, що йому дала хазяйка, — захекано проторохкотіла вона. — А Тузик за це ледь не вчепився йому в лапу. Який жах! Вибачайте, мені ніколи…
І панна рвонула вперед з такою швидкістю, наче її щосили шарпонули за повідок. Вже здалеку до нас долетіло:
— Джек злякався Тузика! Тузик мало не загриз Джека!
Деякий час дядько Бровко кліпав на викрики, що залишилися після Таксистки.
— Що ж, усе нормально, — нарешті сказав він.
— Що нормально? — не зрозумів я.
— А те, що не завжди дужчим буває той, у кого зуби більші. Он у нашої корови бачив, які зуби?
— Бачив, — зітхнув я. — Мені б такі.
— Але її ніхто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
