Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

з моїх щирих друзів, і можливо, що до нього, як до правителя провінції, дійшли чутки про те, що готувалося. Ах! Чому, пане, ви не передали мені цього листа три дні тому, замість того, щоб передати сьогодні?

— Тому що, як я вже мав честь сказати вашій величності, я міг прибути в Париж, не зважаючи на всі старання, тільки вчора.

— Шкода, шкода, — пробурмотів король, — тепер ми були б у безпеці або в ла Рошелі, або десь на добрій рівнині з двома-трьома тисячами кінних воїнів.

— Сір, що сталось, те сталось, — сказала Маргарита півголосом, — і, замість гаяти час, нарікаючи на минуле, годилося б подумати, як здобути можливо краще в майбутньому.

— На моєму місці ви ще надіялися б на щось, пані? — запитливо дивлячись на неї, сказав Генріх.

— Так, безперечно, я дивилася б на справу, як на гру в три ставки, з яких програла тільки першу.

— Але, пані, — сказав тихенько Генріх, — коли б я був певен, що ви будете зо мною в половині.

— Коли б я хотіла прилучитись до ваших ворогів, — відповіла Маргарита, — я б давно це зробила.

— Правда ваша, — сказав Генріх, — я невдячний і, як ви кажете, все ще може уладнатись.

— Сір, — відповів Ла Моль, — я бажаю вашій величності всякого щастя, але у нас нема вже пана адмірала.

Генріх усміхнувся лукавою мужицькою усмішкою, яку зрозуміли при дворі тільки в той день, коли він став королем французьким.

— Але, пані, — заговорив він, пильно дивлячись на Ла Моля, — дворянин цей не може жити у вас, не заважаючи вам у найбільшій мірі і не наражаючись сам на всякі несподіванки. Що ви будете робити з ним?

— Сір, — сказала Маргарита, — чи не могли б ми перевести його кудись із Лувра, бо я цілком згодна з вами.

— Трудно.

— Чи не можна б улаштувати пана де Ла Моля в домі вашої величності?

— Пані, ви ще й досі уважаєте мене за короля гугенотів, що має свій народ. Ви ж знаєте, що я наполовину вже католик і зовсім не маю народу.

На місці Маргарити інша похопилася б відповісти: і він католик. Але королева хотіла, щоб Генріх сам спитав про те, що вона бажала довести до його відома, а Ла Моль, бачачи, що покровителька його зупинилась, і не знаючи ще, куди поставити ногу на слизькому ґрунті такого небезпечного двору, яким був двір французький, теж мовчав.

— Проте, — заговорив знову Генріх, перечитуючи принесеного Ла Молем листа, — пан правитель Прованса пише мені, що мати ваша була католичка і що з цього походить та приязнь, яку він почуває до вас?

— Та й мені говорили ви, — сказала Маргарита, — про дану вами, пане граф, обітницю перемінити віру? Тут я щось ніби плутаю; допоможіть мені, пане де Ла Моль.

Чи не йшлося про Щось подібне до того, чого, може, бажав би й король?

— Ах, так! Але ваша величність так холодно прийняли сказане мною про це, — відповів Ла Моль, — що я не насмілився...

— Бо мені не було до того діла, пане. Розкажіть королю.

— Ну, що то за обітниця? — спитав король.

— Сір, — сказав Ла Моль, — коли за мною гнались убивці, а я був беззбройний і майже вмирав від двох ран, мені здалося, що тінь моєї матері з хрестом у руці веде мене до Лувра. Тоді я дав обітницю, якщо врятую своє життя, перейти в віру моєї матері, якій бог дозволив вийти з могили, щоб бути мені за провідницю в ту страшну ніч. Бог привів мене сюди. І от я тут під подвійним захистом — принцеси французької і короля Наварського. Життя моє врятоване чудом, і мені лишається тільки виконати обітницю. Я готовий стати католиком.

Генріх нахмурив брови. Як скептик, він розумів зречення з міркувань інтересу, але з сумнівом дивився на зречення через віру.

„Король не хоче взяти під опіку мого протеже“, — подумала Маргарита.

Ла Моль почував себе ніяково між цими двома супротивними бажаннями. Він почував, хоч і не усвідомлював, що опинився в смішному становищі. Маргарита з жіночою тонкістю допомогла йому вийти із скрути.

— Сір, — сказала вона, — ми забули, що пораненому потрібен спокій. Я сама так хочу спати, що мало не валюся з ніг. Гляньте на нього!

Ла Моль справді зблід, але збліднути примусили його останні слова Маргарити, які він почув і з’ясував по-своєму.

— То що ж, пані, — сказав Генріх, — нема нічого простіше; хіба ми не можемо дати спокій панові де Ла Молю?

Молодий чоловік звернув на Маргариту благальний погляд і, не зважаючи на присутність двох коронованих осіб, сів, втрачаючи сили від жалю та втоми.

Маргарита зрозуміла кохання, що світилося в цьому погляді, і жаль, що викликав знесилення.

— Сір, — сказала вона, — вашій величності годилося б зробити цьому молодому дворянинові, що ризикував життям за свого короля, прибігши сюди сповістити вам про смерть адмірала і де Теліньї, хоч сам був поранений, — годилося б, кажу я, зробити йому честь, за яку він вдячний буде все своє життя.

— Яку, пані? — сказав Генріх. — Кажіть, я готовий зробити.

— Пан де Ла Моль спатиме цю ніч в ногах у вашої величності, а ви ляжете в постіль. Я ж, за дозволом августійшого мого мужа, — додала Маргарита, усміхаючись, — покличу Жільйону і ляжу, бо, запевняю, сір, з нас трьох мені відпочити треба не менше, ніж іншим.

Генріх був людина спритна, може навіть занадто: і друзі і вороги дорікали його цим пізніше. Він зрозумів, що та, яка не допускає його до подружнього ложа, здобула собі це право через його власне байдуже ставлення до неї; до того ж Маргарита щойно вже помстилась за цю байдужість, врятувавши йому життя. І в відповідь свою він не вклав почуття самолюбства.

— Пані, — сказав він, — коли б пан де Ла Моль мав сили перейти до мого приміщення, я запропонував би йому моє власне ліжко.

— Так, — відповіла Маргарита, — але в ваших покоях ні для вас, ні для нього немає тепер безпечності, і добрий розум підказує вашій величності лишитись тут до завтра.

І вона, не слухаючи короля,