Микола Юрійович Рябчук - Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук

про яку свободу не думав, ніколи її не потребував, а навіть навпаки - завжди чувся в неволі ще краще, ніж на підозрілій і небезпечній волі? Словом, як бути з «ясиром» пояничареним (див. цитований вище пасаж із марксистського класика)?

Вочевидь, не йдеться тут зовсім про те, щоб цю частину «ясиру» переяничарювати назад, і взагалі, робити будь-кого «вільним» силоміць, проти його власної волі, - тягти за вуха у «світле українське майбутнє», як колись тягли у майбутнє «комуністичне». Йдеться про інше - про певний серйозний аспект проблеми, що його п. Толочко, здається, цілком ігнорує, а саме: надто велика кількість пояничареного «ясиру» (як особливо наочно показує досвід сусідньої Білорусі) істотно ускладнює для непояничареного «ясиру» процес здобуття свободи - не лише внутрішньої, а й зовнішньої, повсякденно-побутової. Вона поглиблює історичні неврози, містифікує могутність зовнішньої «орди» та її внутрішню присутність у вигляді «п'ятої колони», про яку часто й охоче, з хістичним запалом пише «ясирна» преса.

Зрозуміло, «Ментальність орди» Є. Гуцала, як і подібні «сублімаційні» тексти («Московський сфінкс» Василя Косаренка, «Московство» Павла Штепи тощо) об'єктивно лише закріплюють вищезгадані неврози і зміцнюють «ментальність ясиру», у термінах Олексія Толочка, - замість виводити цю ментальність у постколоніальні, себто позаординські й позаясирні категорії. Що більше, ці тексти демонізують зло, яке є насправді банальним, а не «метафізичним» - саме у тому сенсі, в якому писала про «банальність зла» Ганна Аренда у зв'язку з процесом над Айхманом у Єрусалимі. У певному сенсі ці автори клюють на імперську наживку й об'єктивно підігрують незліченним співцям імперії, що творили її демонічний образ (див. про це в попередньому розділі), замість її спокійної й холоднокровної деконструкції.

В цьому контексті можна згадати статті Юрія Шереха, Марка Павлишина, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Леоніда Плюща, Вадима Скуратівського, Володимира Кулика, Олександра Гриценка та інших, - де українські постколоніальні проблеми обговорюються досить відверто, а проте без огульної русофобії, яку п.Толочко ставить на карб ледь не всій українській інтелігенції. В Україні, звичайно, є різні інтелігенти і різні видання, і все ж той дискурс, який панує в найкращих із них, навряд чи відбиває «ментальність ясиру» чи потерпає, як стверджує О.Толочко, від «корпоративної цензури».

Що ж до книги Євгена Гуцала, то вона належить до масової культури і оцінювати її, мабуть, слід за власними законами цього жанру. Адже не лише в Україні, а й у цілому світі існує глибока відмінність між дискурсом популярних та академічних видань, між знанням масовим та інтелектуальним. Під цим оглядом моделювання образів інших народів у західному маскульті мало чим відрізняється від того, що його запропонував у «Ментальності орди» п. Гуцало. Всі вони - і папуаси, й ескімоси, і мусульмани, і росіяни, і, звісно, українці (див. перші розділи цієї книги) - це, в певному сенсі, «песиголовці і андрофаги», хтонічні мешканці диких земель.

Щоправда, тамтешній маскульт спрямований на закріплення неоколоніального домінування західної культури й цивілізації над «орієнтом» (у термінах Едварда Саїда), тобто у певному сенсі - на зміцнення «ментальності орди». Тимчасом як наш маскульт парадоксально приймає (дарма що з протилежними знаками) ті стереотипи, які накидає йому (нео)колоніальний дискурс, і об'єктивно таки консервує «ментальність ясиру».

Почитавши чимало книжок про «погану» Росію (між іншим, найкращі з них - польські, з доби їхнього власного «поросійщення»), український читач, боюсь, так і не збагне головного, що мусило б зацікавити його найдужче: чому той сякий-розтакий «кацапський» народ усе-таки збудував доволі живучу імперію і ще живучішу культуру, тимчасом як добрі-хороші, співучі та працьовиті (а що вже древні!) українці ніяк не збудують собі бодай поганенької, а все ж власної державки, і навіть на десятому році незалежності знай тремтять, чи не причавить їх, бува, знову щиросердий сусіда у братських обіймах? Тут одне з двох: або українці мусять визнати, що «зло» справді «метафізичне», і тому воно весь час перемагає їхнє «добро», або ж - що «зло» банальне і перемагає воно тільки тому, що «добро» - з гнилинкою (див. з цього приводу цікавий роман Андруховича «Московіада» в «Сучасності», №1-2, 1993). Куди продуктивніше, гадаю, дошукуватися власних «гнилинок», ніж копирсатися у чужій «метафізичній» трухлявості.

Росія є такою, якою є, й навряд чи українцям до снаги зробити її інакшою. Але Україна, хочеться вірити, таки може бути інакшою, і це вже залежить не від росіян, а передусім від самих українців. Клин, забитий в українську історію й українську ментальність, не можна вибити іншим клином, не розколовши цієї історії, ментальності і хтозна-чого ще. Ментальність «орди» і «ясиру» з'єдналась у феномені яничарства. У принципі, він може існувати й надалі - як існує феномен боснійських сербів чи болгарських «турків», - але тою лиш мірою, якою не обмежує руху решти «ясиру» до волі, до повноцінного існування на власній (іншої, на жаль, немає) землі. Знайти цю міру нелегко, бо те, що для одних є свободою, для інших може виявитись (реально чи уявно обмеженням. Свобода «ясиру» і «яничарства» - речі важко сумісні.

Гадаю, українські інтелектуали трохи запізнилися з історичною психотерапією - зі спокійним, радше медичним ніж публіцистичним з'ясовуванням усього, що відбулося з їхнім поневоленим народом упродовж трьох століть. Якщо коротко, то відбулось перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв'язуваннями й пересаджуваннями. Виведення песиголовців та андрофагів. Імперський ґвалт, здійснюваний на різних рівнях і різними методами.

Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть (від чужинської школи до чужинського війська, від глузувань на вулиці із селюцької мови й походження до чиновницького глуму в усіх установах, від колгоспного покріпачення до покріпачення розумового, пропагандистського, від індивідуальних та групових поліційних репресій до широко-масштабного геноциду-голодомору), - така жертва не має особливого вибору, крім як (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника, і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, - і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту «історичною необхідністю», «прогресивним процесом братського взаємозближення і злиття орди і ясиру», «об'єктивно закономірним торжеством вищої культури (мови, релігії) над нижчою».

З усіх цих чотирьох варіантів поведінки «ясиру» перспективним, себто таким, що дає можливість вижити на довшій історичній дистанції, є тільки четвертий. Перші два, строго кажучи, взагалі не є варіантами, бо ж означають пряме самознищення; третій варіант означає знищення непряме, поступове, а все ж неухильне. Адже ґвалтівник чує приховану ненависть, внутрішній опір, і поборює таку жертву особливо жорстоко - аж до фізичного