Олексій Геращенко - Лише секунда

не побачила своєї подушки. Вона обвела поглядом клас, і за фізіономіями, які ледь стримувалися, щоб не розреготатися, зрозуміла, що всі вони знають, де вона.

— Віддайте, будь ласка, мою подушку, — сказала Еля в порожнечу.

Вона сідала на стілець, а той з нестерпним болем вп’явався в неї. Хотілося вбити цей біль криком, але не можна було кричати. Еля заплющувала очі і хапалася пальцями за парту, переносячи частину тиску на них. Коли дівчина розплющила мокрі від болю очі, то бачила задоволені фізіономії, що насолоджувалися її слабкістю. Болем ворога. Перешіптування і спрямовані на неї пальці.

Рани гоїлися довго. Минули роки. Вона так само сиділа одна за партою, її ніколи не брали з собою в компанію, тільки штовханів і підніжок поменшало, оскільки вони давно зробилися чимось буденним, а отже — нудним. Еля була привидом, на якого спершу полювали, а потім не зважали. Батько не працював, все частіше не ночував удома, повертався після довгих запоїв у подертому і пропахлому сумішшю сечі і горілки одязі.

Він намагався не зустрічатися з Елеонорою поглядом. А якщо це траплялося, то його очі спалахували злістю, а губи ворушилися, вимовляючи якесь слово. Одного разу це сталося знову, і він довго дивився на неї, шепочучи під ніс щось, витягаючи губи вперед, а потім розводячи в сторони, відкриваючи на огляд криві жовті зуби. Наступного дня він виніс із будинку усе цінне, дістав із горища сумочку з запасами грошей на чорний день, забрав свої речі і поїхав. Більше його не бачили в селищі. Мати голосила через батька, гроші, стискала губи, дивлячись на Елеонору, і говорила одну фразу:

— Усе ж могло бути інакше.

Це був її п’ятнадцятий день народження. Вона просто пам’ятала цей день. Знала, що привітань не дочекається. Для неї це був звичайний день, який деякі люди чомусь вважали за потрібне наповнювати запрошеними, а ті, запрошені, відповідати подарунками і привітаннями.

У класі ніхто не пам’ятав про її день народження, тож вона просто прийшла і сіла на своє місце, як завжди. Утім, цей день таки виявився незвичайним. Її однокласник Паша прийшов не один, а з якимось іншим старшим хлопцем. Коли до класу ввійшов учитель, Паша сказав:

— Це мій старший двоюрідний брат Олексій. Він приїхав із Києва в гості і ввечері їде. Можна він посидить на уроках?

Олексію дозволили залишитися, і, звісно, він був головним об’єктом уваги. Його обступили на перерві, ставили запитання, а він, мов зірка, віджартовувався, викликаючи захоплений сміх. Виявилося, що він уже студент, навчається на першому курсі і вирішив на кілька днів залишити університет, щоб відвідати родичів.

— Слухай, Льошо, а як ти вважаєш, хто в нашому класі найкрасивіший? — кокетливо запитала одна з однокласниць.

Олексій гмикнув, обвів уважним поглядом присутніх, подумав, впевнено кивнув головою і сказав: «Вона!» — витягуючи вперед довгий вказівний палець.

Усі заходилися шукати очима ту, на яку було спрямовано Олексієву авторитетну думку. Незадоволений гомін рознісся по класу, коли вони всі втупилися в Елеонору. А потім багато хто здивовано звів брови, немов бачив її вперше.

Пряме темно-русе волосся спадало на плечі, стрункість витончено поєднувалася з величезними блакитними очима і вольовим ротом. Ніби нова людина раптово з’явилася в їхньому класі. Хтось невдоволено хитав головою, намагаючись знайти у цьому образі вади. Десятки жіночих очей з ненавистю розглядали її обличчя і фігуру. У повітрі виникла напруга тиші, якої Еля так боялася. Та хтось першим вимовив незначущу фразу — і всі з радістю переключилися на обговорення іншої теми, зрідка кидаючи на Елеонору косі погляди.

Звичайний шкільний день завершився. Елеонора зібрала підручники і, не поспішаючи, рушила додому. Їй вистачило б і десяти хвилин, але зазвичай цей шлях займав удвічі довше. Дівчина намагалася розтягнути його, адже то часто були найщасливіші моменти її дня.

Вийшла зі школи і вдихнула свіже повітря вулиці. Спустилася зі шкільного ґанку, намагаючись не наступати на лінії між бетонними плитами, з яких були зібрані щаблі. Чому не наступати? Та просто так. На щастя. Рушила додому, роздивляючись дорогою кожну зміну, кожен прояв життя, що відрізняє сьогоднішній день від вчорашнього. Ось шугнув сірий кіт, ось голуб діловито вишукує крихти хліба на асфальті, ось стара бабуся, сильно припадаючи на одну ногу, шкандибає через дорогу. А ось сухий прив’ялий листок на асфальті. Вчора його тут ще не було. Ось він злетів, потурбований диханням вітру і закружляв у витонченому, але короткому танці.

Можна підняти руку вгору і чекати, поки пальці торкнуться листя гілки дерева, що нахилилася. Можна мружитися від відблисків сонця, що вийшло з-за хмар. Можна йти так, ніби танцюєш, ковзаючи по грубому асфальту, як по гладкому паркету. Можна уявляти себе дорослою і незалежною. Самостійною. Однією, але не самотньою. Однією, але тією, яка сміливо дивиться в очі інших і не бачить у них глузування. І ось вже біля самого будинку хотілося максимально прискорити всю цю частину життя з батьками, школою і дитинством й одразу потрапити туди, де не буде цього всього. Далі скрипіли вхідні двері — і Елеонора робила крок до погано освітленої вітальні.

Але сьогодні все було не так. Вона встигла звернути з головної вулиці до провулку, що вів до її будинку вузькою й безлюдною дорогою, аж раптом відчула, що тут є хтось іще. Елеонора злякано обернулася і побачила, як до неї наближається сірий Daewoo Lanos. Вона відійшла вбік, пропускаючи автомобіль, але той знизив швидкість і зупинився біля неї. Водійські двері з тонованим склом відчинилися — і звідти з’явилася чоловіча постать у шкіряній куртці з піднятим коміром. Вона впізнала Па­шиного брата Олексія, який вийшов з машини, наблизив­ся до неї впритул і вимовив:

— Привіт, красуню! Не хочеш покататися?

— Ні-ні, дякую, мені додому треба, — затинаючись, пробелькотіла вона.

— Так зарано ще додому, — сказав він, підходячи до неї впритул, нависаючи своєю важкої фігурою.

Вона відчувала його палюче дихання на своєму чолі. Плечі звело від напруги, а подих немов пробивався крізь щільну стіну.

— Мені треба йти, — прошепотіла Елеонора і спробувала розвернутися.

— Стривай, я ще не закінчив з тобою говорити, — грубо сказав він і вп’явся сильними пальцями в її шию. — Я ще не закінчив.

Вона побачила, як задні дверцята машини від­кри­ваються, а сильний поштовх направив її у них. Вона ловила руками повітря, очікуючи падіння, але сильні чоловічі руки піймали її й різким рухом спрямували до салону автівки. Від несподіванки вона