Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

22. Шляхи розходяться

  

Після розповіді Карісси кімнату на довгий час заповнює мовчання. Я відчуваю його задушливу пелену — це дивне неприємне відчуття, що перше ж сказане слово повисне в повітрі — недоречне і непотрібне. У цій тиші відьма обережно вибирається з кокону ковдри і починає збирати речі: тихо, щосили намагаючись не скрипіти ліжком і дверцятами шафи, не човгати тапочками по паркетній підлозі і не дзвеніти застібками на рюкзаку. Але ледь помітні спочатку звуки поступово повертають кімнату до звичайного життя.

Страшна розповідь закінчена, нехай і невідомо, яке майбутнє чекає на нас всіх попереду. Я голосно видихаю, і Левіс водночас підскакує зі свого стільця і приймається допомагати Каріссі, ніби мій видих — це явна команда до дії. Збори займають не більше чверті години. Я даю відьмочці час попрощатися з кімнатою: виходжу в коридор першою. Але Карісса довго не затримується і поспішає за нами.

— Вони пішли, — шепоче вона. — Мене відразу попередили, що цей час прийде — коли відьомські вежі Фенікса остаточно спорожніють...

Я прислухаюся до гучної тиші коридору. Здається, вежа дійсно порожня. Крім нас, тут нікого — не чутно далеких звуків, не відчувається чужого руху. Що ж, відьмам відьомське. Прийняте ними рішення не оскаржить жодна територіальна рада або можновладний аристократ. Насильно тутешніх мешканок ніхто в вежах Фенікса не втримає. Ті, хто пішов, знайдуть притулок в інших містах, а Каріссу чекає занедбаний, але ще жилий будинок Пташиного дзьоба.

Все, що мені зрозуміло: відьмочку вкрай важливо зараз вивезти зі столиці, свідок вона чи ні — розбиратися будемо пізніше. Рада про неї подбає. Я чомусь впевнена, що подруга нікуди не рушила з місця, адже літо в розпалі, якраз час збирати і сушити трави.

— Потрібно навідатися до Карожського крутолісся, — рішуче пропонує Левіс, — можливо, щось вдасться дізнатися. Якщо поквапитися, то пощастить з поїздом і можна повернутися до Феніксу максимально швидко.

— У нас не так багато часу, — я качаю головою і з тільки мені помітною затримкою пропоную: — Ми поділимося. Ти підеш в Карож, а я візьмуся до справ в Феніксі — підніму архіви, поцікавлюся, чим ще займався дядько, крім мого шлюбу. Поки мало кому відомо, що я в місті. У мене є шанс дізнатися більше, перш ніж дядько зверне увагу на мою діяльність.

— Я не впевнений, що це безпечно, — брат міцно обхоплює моє зап'ястя долонею. Я розумію те, про що він мовчить: Левіс боїться втратити ще одну близьку людину. Але страх зараз нічим нам не допоможе. Обставини складаються не на нашу користь, часу небагато, але він ще є.

Я ловлю на собі його погляд — палаючий і важкий. Молодший брат навіть занадто серйозний, але це й на краще. Ми не граємо в ігри, ми вплутуємоїся в дуже небезпечну історію. Нам занадто багато потрібно довести: що смерть Аміра — не випадковість, що дядько захопив владу в цих землях, що відьма Карісса ні в чому не винна, що мій шлюб укладається без моєї згоди. Хоча останнє якраз доводити не потрібно, про це і так всі кому не лінь знають.

— І тобі тут нічого робити, — звертаюся я до відьмочки. Та трохи обурено відкриває рота, ніби не очікувала від мене такого самоуправства, ніби я сказала щось за межею можливого.

— Але куди ..

— Я знаю місце, де тебе приймуть. Будинок припав пилом і злегка негостинний, зате є відмінна бібліотека і тепла кухня...

— Ти про Пташиний дзьоб? — уточнює Левіс.

— Так.

— Я чула про цю школу багато хорошого, — Карісса говорить стримано, але видно, як її цікавить ця тема. — Але хіба її не закрили? І будинок, кажуть, пустує. Я думала, що зможу туди навідатися, коли трапиться нагода, але Мільде не дозволила.

— Сумно, але за школою зараз нікому стежити, — мені і самій не просто бачити запустіння в Пташиному дзьобі, але з цим я нічого не можу вдіяти. Я не відьма, на жаль. — Але насправді там буде кому і обігріти тебе, і дати притулок.

— Ні, — після довгої паузи мотає головою Карісса, ми з Левісом дивимося на неї як на небачене чудовисько. Відьма поспішає пояснити, благально складає руки перед грудьми: — Не зараз. Я можу допомогти. Я хочу це зробити. Будь ласка. До того ж ви толком не знаєте, де саме все сталося. А я досить відновилася і зможу перенести іншу людину. Так буде швидше... Будь ласка!

Це не зовсім те, що я обіцяла, але в підсумку відьмочка досягає свого. Я, звичайно, суворо забороняю їй лізти куди-небудь, Левіс дає мені слово, що і сам не залишить Каріссу в біді. Але відпускаю я її, тому що часу дійсно немає, а з відьмою з'явиться хоча б крихітний шанс встигнути.

Що саме встигнути, я і сама не знаю, але це важливо — час, вигідний розклад, правильний момент, швидка реакція на те, що відбувається, розслідування по гарячих слідах... Так що там казати? Якщо вже зараз смерть оберега перестала хвилювати обивателів, то через тиждень або місяць я, швидше за все, нічого не зможу довести, і ні в чому звинуватити дядька не вийде.

Отже, ми розходимося. Трамвай забирає Левіса і Каріссу: вони губляться серед пасажирів, а потім і зовсім пропадають. Вагончик рівно вписується в поворот і ковзає далі прокладеною для нього дорогою. Водій сигналить людям, що перебігають дорогу буквально перед самим трамваєм. Мене ще в дитинстві привчили, наскільки небезпечно так вчиняти, адже транспорт не може зробити крок в сторону або змінити колію. Зовсім як... Мені трохи смішно: мало не порівняла себе і братів з цим вагончиком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍