Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Неола ніколи б не залишила нас голодними. – Усміхнулася Мира.

- І тверезими також. – Драган відкрив пляшку та принюхався до неї.

Мира лише знизала плечима та, зручно вмостившись, простягла чоловікові келихи, щоб він їх наповнив. Поглядаючи в цю мить на Драгана, дівчина помітила наскільки він був звичайним. Холодний погляд змінився на привітливий та веселий. З обличчя зникли зарозумілість та похмурість, що так були притаманні йому. Зморшки на чолі розгладилися, забравши з собою всю його люту суворість. Зараз перед Мирою сидів не імператор Острова Семи Морів, а звичайний чоловік, який посміхався немов юнак, що не зазнав в своєму житті страшних втрат та не проливав чужої крові.

- Знаєш, йдучи війною на Цитадель та завойовуючи престол імператора – Почав свою промову Драган. – Я очікував зустріти у стінах цього величного палацу пихату та зарозумілу принцесу, яка звикла отримувати бажане. Та Боги зіграли зі мною лихий жарт, - чоловік усміхнувся, - і, замість тієї розбещеної дівчини, переді мною стояла замордована та нещасна принцеса, яка вочевидь була позбавлена розкішного існування. Лише твій погляд, такий щирий та відкритий, говорив, що жорстокість і несправедливість цього життя так і не зуміли тебе надламати.  І, незважаючи на те, що з тобою я знайомий від сили лиш декілька днів, з впевненістю можу сказати – ти являєшся  справжнім скарбом Цитаделі та всього Острову, Миро. І здається, я став найщасливішим із чоловіків, бо цей скарб належить мені.

Обійнявши себе за коліна, та вдивляючись в червону рідину напою, Мира не наважувалася глянути на Драгана. Ще ніхто і ніколи їй не говорили таких слів. Не називав скарбом. І чомусь саме в цю мить дівчині закортіло поділитися своїми переживаннями із цим чоловіком.

- Відколи померла мати, ти єдиний, хто до мене поставився, як до справжньої принцеси. Звісно ж були ті, хто любив мене та оберігав. Неола, Боб, Мо. – Від згадки про цих людей на її обличчі засяяла усмішка. – Вони дбали про мене і дарували свою турботу як вміли. Але цього було недостатньо. Принаймні я так вважала, коли була ще дитиною. Мені так бракувало батькової любов і визнання. Та й матері сильно не вистачало. Я все думала, що ж я такого зробила, щоб рідна мені людина так мене ненавиділа. Вказувала на мою нікчемність та непотрібність. Жорстоко карала за невірно сказане слово чи погляд. І, навіть, запроторила до в’язниці, лиш через те, що я наважилася перечити його волі. – На вустах заграла нервова посмішка, коли згадала, як батько вивів її в одній нічній сорочці на площу, біля замку. «Ця дівка думала, що може перечити волі імператора Острова Семи Морів. За не послух її буде покарано. Десять ударів батогом. І закрийте її у підземній в’язниці, щоб очі мої не виділи. – Прозвучав вердикт імператора – Це буде уроком для всіх». Згадавши той жахливий день Миру пересмикнуло. – А знаєш що було найкумеднішим? – Мира покрутила в руці келих та посміхнулася. – З часом я збагнула, що не хочу і не потребую батьківської турботи. Краще вже бути непомітною та не важливою, ніж весь час намагатися вгодити такому тирану, яким був мій батько. – Дівчина затихла. Вона хотіла ще багато чого сказати та слова просто застрягли в горлі.

Драган уважно дивився на свою дружину. Її руки ледь помітно тремтіли, видаючи наскільки сильно вона нервує і як їй важко було зараз відкритися перед ним. Його дивувало те, як така тендітна дівчина, переживши стільки приниження та горя, продовжувала залишатися собою, так і не зламавшись під жорстокими утисками Владлена. А ще він помітив, настільки йому зараз було боляче і не приємно чути все те, що говорила його дружина. Чоловіче серце, яке Драган вважав вже давно холодним і мертвим, обливалося кров’ю та тугою, усвідомлюючи наскільки гірко всі ці роки було дівчині.

Забравши в Мири келих з вином, Драган підсів ближче. Пригорнувши дівчину до своїй грудей, чоловік промовив:

- Запам’ятай Миро, ти не непотрібна. Ти моя дружина та Імператриця Острова Семи Морів. І від тепер ти вже ніколи не будеш самотньою. Я тобі обіцяю, що більше нікому не дозволю тебе скривдити.

Дивно, та Мира йому вірила, бо поряд з Драганом відчувала себе по справжньому захищеною. Цей чоловік, який так раптово з’явився в її житті і якого знала лише декілька днів, змушував її серце битися сильніше. Поруч з ним вона неначе забувала про всі свої страхи. Повернувши до нього голову і, торкнувшись своєю ніжною долонею до його обличчя, Мира декілька секунд вдивлялася в зелені очі. Лише мить і, подолавши власну невпевненість, вона потяглася до вуст чоловіка. Її поцілунок був м’яким та невагомим, але таким щирим і теплим.

- Дякую. – Прошепотіла дівчина, відриваючись від Драгана.

Схиливши голову до грудей чоловіка, Мира вдивлялася у річку, що так заспокійливо мерехтіла на сонці та прислухалася до співу птахів, що кружляли в небі над ними. Сьогодні вона і справді змогла відчути себе щасливою.

День, що Мира з Драганом провели на одинці, подалі від усіх, був огорнутий якоюсь особливою магією, що несла в собі відлуння спокою, тепла та затишку. Загартований війною та немалою кількістю смертей, Драган і уявити собі не міг, що матиме можливість провести свій вільний час у такій рівновазі та умиротворінні. Поряд із жінкою, що так довірливо та ніжно пригорталася до нього, весь зовнішній світ неначе відходив на задній план. Мира стала для Драгана немов щит, що захищав та ховав його від такої жорстокої та, часом, нищівної реальності. Чоловік не міг сказати точно, коли вона стала для нього такою рідною та потрібною. Але саме зараз і тут, у цьому дивовижному місці, що так старанно було сховане від сторонніх очей, поруч із Мирою він нарешті відчув себе вільним.