Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 27

Виходимо з Данилом із потяга та викликаємо таксі до готелю де зупинилися. Аж не віриться, що ми разом в Києві і сьогодні вечерятимемо з моїми батьками. Коли я подзвонила мамі і сказала, що повернулася, то вона одразу почала з претензій та образ: зникла без попередження, безвідповідально вешталася хтозна-де, забула про рідних. А коли я дорікнула їй, що вона навіть не поцікавилася як в мене справи, то та таки спромоглася запросити мене на вечерю. Ми не згадували про Лану, але я впевнена, що сестра буде на вечері. І буде не сама, а з Романом. Для неї це чудова нагода з мене познущатися і в черговий раз показати, що вона від мене краща у всьому. Та цього разу не вийде. Уявляю їх здивування коли я представлю їм Данила. 

Ми не планували з Данилом спільної поїздки в Київ, але після того, як Лев зателефонував йому і попросив привезти якісь важливі документи повʼязані з їхнім бізнесом, то пазл сам склався — ми зібрали речі, замовили квитки на потяг і зараз ми тут. Крім зустрічі з батьками, розв'язання питання з розлученням, я нарешті дізнаюся, що з моєю подругою, бо зі скупих відповідей Лева не дуже розумію ситуацію. Його постійне — все гаразд або все під контролем, не надто вселяють в мене довіру, а більше він нічого не каже і уникає відповідей на незручні запитання. Тому, раз я вже приїхала в Київ, то дізнаюся, що ж насправді відбувається з Євою і чому подруга продовжує ігнорувати мої дзвінки. 

— Ти кудись збираєшся? — цікавлюся в Данила, який вийшов з душу і витягує одяг з валізи.

— Відвезу документи брату і одразу повернуся, — повідомляє Данило. 

— Я з тобою, — швидко схоплюсь на ноги, — В тебе рука в гіпсі, можливо знадобиться допомога, — не придумую кращого пояснення.

— Мартусю, я на таксі, — намагається одягнути футболку Данило. У нього не виходить з першого разу, тому я підходжу і допомагаю йому. 

— Ось бачиш зі мною набагато швидше, — задоволено усміхаюся. 

— І набагато приємніше, —  Данило легко цілує мене в губи, — Обіцяю, що я не затримаюся надовго, — йде до дверей.

— Я хочу побачити Єву, — кажу справжню причину свого бажання поїхати з ним. І це його зупиняє, — Вона мені дуже дорога, а твій брат не каже що з нею. Візьми мене з собою, — роблю ще одну спробу.

— Мартусю, не все так просто, — вагається Данило. 

— Будь ласка, — знову прошу.

— Твою подругу викрали і шантажують цим Лева. Це зробив колишній Єви разом зі своїми спільниками. Він хоче, щоб йому пробачили борг, а всі докази його фінансових махінацій були знищені, — Данило неохоче, але все ж розповідає мені правду.

— Що буде з Євою? — на очах одразу з'являються сльози. 

— Леву треба ще декілька днів, щоб розібратися і покарати винних. З твоєю подругою буде все добре, обіцяю, — Данило підходить до мене ближче та обіймає здоровою рукою.

— Чому ти мені не сказав раніше? — ображаюся. 

— Ми з Левом вирішили, що краще не розповідати, поки все не владнається, — спокійно відповідає Данило.
— А якщо не владнається, то що тоді? — хвилююся, продовжую розпитувати, бо все ще серйозніше ніж я думала. — Лев хоч повідомив в поліцію чи сам грається в героя.

— Мартусю, брат співпрацює з поліцією і це їхня ініціатива "не поспішати", щоб не зірвати спецоперацію, тож потерпи ще трішки, — заспокоює мене Данило. 

— Не приховуй більше нічого від мене, — потроху відходжу від почутого. Здоровий глузд мені підказує, що це справді не найгірший сценарій. Сама б я нічим не допомогла подрузі. 

— Даю слово, що триматиму тебе в курсі подій, — обіцяє Данило і їде до Лева. 

Я тим часом вирішую зробити сюрприз своїм дівчатам і їду до себе у фотостудію. Зупиняю таксі біля кавʼярні неподалік моєї роботи. Хочу взяти каву і щось смачненьке для своїх колег. От би зараз сирника з чорницею або яблучний штрудель бабусі Магди. Подумки згадую карпатські частування та усміхаюся сама собі. Хапаюся за ручку до кав'ярні, але мене випереджають і відчиняють двері з іншої сторони. 

— Марто! — уважно дивиться на мене Роман. — Це справді ти? — питає, наче я так сильно змінилася за цей короткий час, що ми не бачилися. 

— Справді я, — нейтрально відповідаю. Безліч разів уявляла нашу зустріч, переживала, думала не витримаю, зірвуся, розплачуся. Але ні, нічого такого не відбувається і не відчувається також нічого. Більше не кохаю Романа, абсолютно впевнена в цьому. 

Не тікаю і даю йому можливість продовжити розмову. 

— Гарно виглядаєш, — робить комплімент колишній, оцінювально пробігається поглядом по моєму короткому червоному сарафані. 

— Раніше я не гарно виглядала? — цікавлюся, бо Роман майже ніколи не робив мені компліментів. 

— Ти змінилася, — не реагує на моє питання. Компанія відвідувачів, яка проштовхується всередину до кав'ярні, відсовує нас в бік, щоб мати доступ до дверей. 

— А ти не змінився, хіба що вигляд маєш трохи втомлений, — відповідаю. — Але з моєю сестрою складно розслабитися, тож звикай.

— Я зробив помилку про яку сильно шкодую.

— Якщо ти зараз про наше весілля кажеш, то, я згодна з тобою, я також про це шкодую. І вважаю, що нам треба розлучитися якнайшвидше, — переходжу до справи. 

— Марто, ми ще можемо все повернути, — Роман відчайдушно ловить мене за руку. 

— Ти справді думаєш, що я зможу жити з тобою не звертаючи увагу на твою зраду і на вагітність Лани?

— Звідки ти знаєш про вагітність? — відпускає мою руку Роман. Супиться. Йому не подобається те, що я знаю про все. 

— Заглянула в інстаграм Лани, — зізнаюся, бо не бачу сенсу приховувати. 

— Я не хочу цю дитину і з Ланою жити не хочу! — злиться. — Вона мені не підходить і я в неї не закоханий, — для чогось ділиться зі мною Роман. Невже розраховує, що я після цих слів кинуся йому на шию. 

— Ми маємо відповідати за свої вчинки та за кожен свій вибір в житті. Це здається твої слова чи я помиляюся? — цитую його самого. Коли ми були разом і в мене щось не виходило він мені замість підтримки постійно повторював цю фразу. Ось і трапилась нагода відповісти йому тим же. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍