Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що-що?
— Посадити?
— Ну досить…
Гетьман був цього дня спохмурнілий і замкнутий. Сидів мовчки та розбовтував вино у келиху.
— Що ви скажете, Ксеню?
Старшини замовкли. Вони тільки зараз усі як один повернулися в бік мовчкуватої дівчини, яка щойно підвела голову. У дівчини, як виявилось, було навіть надміру бліде обличчя, такі ж бліді, трохи потріскані губи і великі яскраво-зелені очі.
З-під каптура спадало густе пасмо волосся і прикривало очі, так що колір, власне, важко було б розгледіти, якби не дивне їхнє поблискування.
— Моя справа невелика, пане гетьман. Легіон загалом до зіткнення готовий. Можете, звичайно, перевірити це самі. З постачанням гірше. Я маю з цього приводу деякі зауваження, проте дріб’язкові для такого високого зібрання. Висловлю їх іншим разом.
— Що з постачанням, Ксеню?
Ксеня злегка пхикнула.
— Дохнуть легіонери. Отак ото їх годуємо, пане гетьман. Обіцяли ж скільки? По кварті на голову, і се в місяць, а вже два місяці псами шолудивими давляться. По хуторах собак ловимо і легіон годуємо. Отак ото.
Гетьман нахмурився.
— Ну що я вдію, Ксеню? Зараз не час, щоб…
— Людей ловити?
— Припиніть. У чому полягає суть справи?
— Бовтанки не вистачає. Та й мед для бовтанки паскудний. Казали ж, липовий треба, а приволокли якийсь гречаний. Тьху! Ха-ха!
— Ну, не до меду зараз. Про зіткнення докладніше, будь ласка. Які ваші думки, наміри? — гетьман пригубив із келиха.
— Та… які наміри? Розговіємося.
Гетьман ледь не вдавився. Він якийсь час кашляв, тоді до нього підбіг отой полковник-підлабузник, вистукував долонею по широкій гетьманській спині. Наче помогло.
— Х-х-ух! Ксеню, ви жарти свої кинете коли-небудь? Перейдімо ж до справи врешті-решт.
— Та які ж тут жарти…
Гетьман стояв уже на той час, а в руці тримав так само той злощасний келих із вином. На останніх словах підвелась і Ксеня. Вона також узяла зі столу келих, що весь час стояв перед нею.
— Не до жартів тут, пане гетьман, хоча товариство, мушу сказати, у нас веселе зібралось, можна і пожартувати. Так ото, знаєте, з гумором воно і жити легше. Хм! Як кому, звичайно… Живіть, пане гетьман! Я п’ю за вас.
Ксеня рвучко піднесла келих до рота і одним махом випила. Із кутика її губ потекла тоненька червона цівочка. Густіша, ніж вино…
Виговський підніс свій келих до рота і побачив, що там кров. Келих випав із рук. Вміст його розлився по столу.
Гетьман протер очі. Важко видихнув.
— Житиму, Ксеню. Дійте.
Ксеня вийшла з-за столу. Випростала руку в бік гетьмана:
— АЖ КарА Й СпасЕ!
Гетьман кивнув.
VІ
Топеш недаремно розташував легіон Захарчука в Конотопі. Ця рокіровка давала йому можливість прикривати Ксеню, і полювання за кров’ю тут ні до чого.
Легіон прийшов в обезлюднене облогою містечко коло півночі з середи на четвер 26 червня 1659 року. Прийняти його козакам Конотопської сотні вдалося доволі швидко. Вклалися вони у якісь півгодини. Це велике досягнення для розхлябаних Захарчукових частин, що десь на чверть складалися з резервістів — тих, кого «пропасниця» побила не більше року тому.
Легіон Захарчука потягнувся в нічному конотопському небі, як гайвороння над скотомогильником — ледве тримаючись ланок, на різних висотах, жахаючись, як мухи, бань високих православних храмів.
Жах! Жах!
Сарана над Конотопом — вставайте!
Чорні тіні теї сарани жахали бувалих козаків на валах, люди, що прокидалися пізно вночі ковтнути води, після побаченого жахіття гляділи у віконця і мліли — жах наче продовжувався ось наяву.
Темними нічними вулицями Конотопа шугали мерці.
— Боязко, боязко, неню! Бозя буде карати!
— Який Бозя, дитинко? Спи!
— Ой, боязко, Бозя он прийшов карати!
Дитинка тремтить коло вікна. Затуркана в такому ніжному віці мамчиними й татковими розповідями про Господа Бога, що прийде й покарає, дочка конотопського попа Сорокасвятської церкви не може зв’язати докупи двох слів, не може згадати, чим провинилася сьогодні, де згрішила і чого, чого Бог прийшов.
— Спи, Марійко.
— Бог кара!
Мати зривається з постелі перелякана. Невже звихнулась? Чого то вона? Де Бог кара? Який Бог кара?
— Бозя кара! Бозя прийшов! Мамо, спаси! А-а-а-а!
Уся в сльозах, дитинка хапається за маму, лізе в куток аж під піч, кричить, б’ється, тягне маму в свою схованку.
— Мамо, спаси! Бозя кара! А-а! Бозя прийшов! А-а! Бозя уб’є!
«Звихнулась! Звихнулась! — калатає серце попаді. — Ой Божечки ж мій!»
— Бозя добрий, доню, Бозя не вб’є, Бозя тебе любить.
— Бозя он! Бозя страшний, має мечі, має зелені очі, має мерців. Бозя бачить ГРІХ. Бозя кара!
Дитинка тиче пальчиком на вікно. Мати не зважає, пестить її, сама плаче. Два місяці в облозі, не ївши майже — звихнулась, звихнулась, Всевишній, рідна донечка моя!
— Бозя хоче кров…
Мати стискає голову дитинки руками.
— А-а!
Та виривається.
«Божечки, Божечки!»
І тут голос.
В хату з вулиці долинають глухі скрики. Глухі й басовиті, наче хата — то світ білий, а вулиця — то труна.
І з труни гукає мрець.
— ЛинЬ ПіД ХрестИ ЛегіоН І МогилИ У ГріБ АЖ У ГробІ К СтінІ!
— КарА! ГосподЬ БоГ!
— ГосподЬ БоГ!
Мати скрикує і стукається спиною об лаву. Обоє сидять заціпенілі.
У вікні видно, як вулицею проносяться мерці. Невисоко над землею, майже на рівні вікна, навстоячки, у чорних балахонах, з мечами за спинами і подекуди зеленими вогниками замість очей.
Мерці літають кругом їхньої хати.
У двері лунає стук.
Молодиця заціпеніла.
— Тум! Тум! — Тум!
— А-а! — дитина верещить і залазить під піч.
Молодиця відчуває, як стискається її серце.
— Тум! Тум! — Тум!
Як воно нестерпно ниє.
«Ой, погано, погано мені…»
— Сестро, цур тобі, пек! Відчиняй!
— Брате, ти, чи що?
— Та я вже, лиху тобі годину!
Молодиця встає. Збирається з силами. Відкидає защіпку на дверях.
«Як же болить серце…»
— Мишко, що там?
— Нічого, відчиняй уже!
— Заходьте!
Зайшов брат — козак Конотопської сотні та ще якийсь наче теж козак, тільки в чорній сорочині.
— Сховаєш цього у чулані. Я піду, може, ще чоловік із двоє приведу.
— А чого ж у чулані, хай…
— Мовчи й слухай, що я тобі велю!
Брат пішов. Незнайомець зняв із-за спини меч, змотав пасок, дістав якусь срібну фляжку, ковтнув разів два, хотів закрутити. Жінка закривала двері та від пережитого потрясіння запаморочилось у голові. Вона вхопилася за незнайомця і ненароком вибила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.
