Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Ну звичайно ж! – підскочила до Віталіни Олена Володимирівна. Збоку вона зараз нагадувала хижого птаха, який збирався захищати своїх пташенят. – Данечка ж нарешті зустрів гарну дівчинку! Із тих, - протягнула вона з натиском, - на яких одружуються. Правда, Данечко?

- Звичайно, - Котовський виглядав геть розслаблено. – Оля – скарб, і тільки останній ідіот таку відпустить.

Він обійняв мене куди ніжніше, ніж зазвичай, і я проти волі притиснулась до Котовського, відчуваючи себе останньою, найнаївнішою ідіоткою на світі, що вірить чужій брехні, та ще й сказаній заради якоїсь нав'язаної подруги.

- Ну що ж, - засоромилась Віталіна, - привіз наречену, щоб працювати, зіграти Снігуроньку… Та й я могла б те зробити.

Навіть Котовський, здається, розгубився. Його здивувало те, з яким натиском продовжувала наступати на нього Віталіна, навіть почувши, що через кілька місяців Данило одружується. Чоловік намагався підібрати слова, щоб послати її подалі, але, здається, навіть не знав, що можна сказати в такій ситуації.

А мені треба було мовчати. Як мінімум тому, що на Данила мені плювати, я на нього не претендую, хай би його забирала та Віталіна…

Забирала? Жіночий егоїзм, здається, зіграв проти моєї свідомості. Чому це я, ота сама хороша дівчинка, повинна поступатись привабливим чоловіком, що оказує мені знаки ваги, прямо натякає, що не проти реальних стосунків, багатий, щедрий, здається, навіть хороший, віддавати його якісь жінці, що старша за нього! Та ще й з дитиною. І з колишнім чоловіком!

І хоча від цих думок, що роїлись в мене в голові, я червоніла і називала себе геть дурною, казала, що пора б мені вимітатись геть з дому Котовських і не фантазувати про те, про що не треба, я обійняла Данила у відповідь, ласкаво потерлась носом об його вилицю – чорт! Він же не бритий! – і проворкувала:

- Ну так мені ж геть не важко. Навпаки, провести з Данею більше часу. До того ж, Олена Володимирівна така прекрасна жінка! – взагалі-то, я поняття не мала, яка насправді мама Котовського, але ж треба було якось поставити Віталіну на місце. – Мені так приємно, що Даня привіз мене цюди аж на два тижні! Можна насолодитись сімейним затишком…

- Сімейним затишком треба насолоджуватись в своїй сім'ї, - прошипіли ззаду, і я обернулась.

Богдана стояла в нас за спиною з таким виглядом, наче збиралась як мінімум знищити на місці. Застрелити, наприклад. Чи зарізати ножем. Чи скальпелем. Вона ж лікар, в неї має бути.

Треба обережніше поводити себе за столом, а то ця все може.

- Ну, - весело посміхнулась я, увійшовши в роль, - сім'я Дані – моя сім'я. Ми ж зовсім скоро одружимося!

- Це так мило, - охнула Олена Володимирівна. – Бачиш, Вітасю, у Данечки все чудово. А ви з Богданою все переживали, що в нього не ладиться в особистому житті. Все склалось! І нервувати не варто було, Вітасенько.

Віталіна явно була не в захваті від того, що в Данила щось там склалось, тому що посмішка була така кисла, як той нестиглий, але вже добре витиснутий лимон.

- Ну, розташовуйтесь… А ми з Олею, певно, підемо вже, - посміхнувся Котовський.

- Вам допомогти з розкла… - почала було Олена Володимирівна, але цього разу я влізла в розмову сама.

- Не треба! – нема чого всіляким Віталінам знати про розкладачки і про те, що я відмовляюсь з Котовським спати в одному ліжку. – Я думаю, ми самі розберемься. Приймемо таке рішення, щоб воно ні мені, ні Данилові не шкодило.

- Ой, так, - заохала Олена Володимирівна. – Врешті решт, нічого страшного не станеться, якщо ви просто…

- Так, - кивнула я, - це абсолютна правда!

"Свекруха", явно зрозумівши, чому я так нахабно її перебиваю, розпливлась в посмішці і потягнулась до мене.

- Розумничка, - прошепотіла вона, обіймаючи мене. – Ми цю зміюку витравимо. Данечка на неї навіть і не гляне сам, а я зроблю все, щоб вона і спровокувати не змогла!

- Дякую, - прошепотіла я, не впевнена, правда, що потребую таку союзницю.

Хоча, ніколи не знаєш, які зв'язки в житті пригодяться.

Нарешті вивільнившись із неочікувано теплих та ласкавих обіймів Олени Володимирівни, я знову повернулась до Данила та, старанно проявляючи ініціативу, взяла його за руку і потягнула за собою. Котовський слухняно направився слідом за мною, збоку і правда більше всього на світі нагадуючи задоволеного, ситого кота. І чим далі ми відходили від Вітасі, щоб їй пусто було, тим більш задоволеним він ставав.

Я майже з полегшенням прослизнула в нашу кімнату і була б, якщо чесно, дуже рада, якби Котовський з такою ж полегістю, як і я, скинув маску щасливого нареченого. Ось лише Данило, замість того, щоб закотити очі і заявити, що він втомився від всіх цих акторських випробувань, закрив двері на ключ, піймав мене за лікоть, підтягнув до себе і самим нахабним чином притиснув до стіни.

- Я бачу, Вітасенька тобі не сподобалась, - проворкував він з таким виглядом, наче я була шматком відбірної телятини.

А він – дуже голодним котором.

- Не сподобалась, надто багато пафосу, - погодилась я.  – Перестань на мене дивитись, як на…

- Як на саму бажану в світі наречену, - посміхнувся Котовський. – Хіба тобі не подобається? Хіба ти не мрієш про наше весілля? Якщо хочеш, Вітася може понести твій шлейф.